хвилин сходитиме сонце. Тому даю міліціонерам спокій, не шукаючи за ними, і тих двох із моста, по роззброєнні відпускаю. Кріси хапають випущені з арешту політичні вязні. Кажу Дядюкові, щоб тепер нас провадин у добре місце, де б можна було пересидіти до вечора. Він веде, а ми прямуємо за ним у поле межею. Ледви вийшли в поле, як із цілого містечка збіглася жидова й почала дикими голосами заводити над трупом вбитого мною жидка та навіть задумала товпою гнатися за нами. Тоді ми задержались на мить, сипнули жидкам сальву-дві з крісів понад головами й це помогло. Жиди розбіглися в ту ж мить, а ми спокійно попрямували ліворуч лугом у вільшину. Луг був місцями мокрий, треба було скакати з купини на купину. Дядюк вишукав густе, поросле лозиною, вільхами та черемшиною місце. Так ми цілий день без їжі пробули до ночі. Ніхто з большевиків нас не шукав, хоч ми були найдалі 2 км. від Прилук.
Увечері дядю ще з двома пішов по їжу та довідатися, що чувати в містечку. Наказав я їм не розставатися та разом вертатися до нас. Трьох українців-інтелігентів, яких мали сьогодні вивезти до черезвичайки, почуваються серед нас погано. Один із них, колишній старшина, каже, що для них краще відійти від нас, бо вони не надаються до боротьби повстанчого характеру. Відповідаю, що шнурами до себе ми нікого не
