Входжу до хати, де є 6-х бувших повстанців. Кажу їм, що потрібна негайна поміч, бо червоні зловили одного доброго козака, Дядюка з Прилук. Він до завтра в арешті, а завтра його разом із трьома іншими повстанцями вивезуть до Бердичева або до Винниці, яка теж має порахунки із Дядюком. В Прилуці є яких 12-х міліціонерів і стоїть сотня кінноти. Більшість большевиків гулятиме на весіллі, а в Прилуці є винокурня, то на багатім весіллі все буде пяне…
Бачу, козаки не мають охоти далеко їхати й ризикувати. Починаю їх лаяти і вговорювати. Врешті двох із них каже, що поїдуть зі мною. Виходимо хутко в трьох, і підводою спішимо до Прилуки. Біля цвинтаря в Прилуці стоїть на дорозі Мандзюк. „Є козаки?“ — питаю його — „Є двох“ — відповідає. Збираємося в шістьох із крісами та револьверами і йдемо піхотою; спішимо, бо починає дніти. Осінчук поїхав передом на своє подвіря. Доходимо до мосту на Десні. Назустріч нам кілька фірманок, обліплених людьми: це весільні гості зі сусіднього села. На мості стоїть двох вартівників-міліціонерів. Озброєні підходимо сміливо до них, беремо з плечей кріси й провадимо їх із собою. Кріси я розладовую та віддаю знову міліціонерам у руки й кажу вести нас просто до арешту. Вони ведуть, нічого не кажучи. Питаю ще раз: „Знаєте де арешт?“ Відповідають, що не знають. Так
