Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/71

старі, розкалібровані, невідомо коли чищені, а багато лише з обрізанами. Бачу таке: з лівого боку від нас, де большевики обходять ліве крило піхоти, наші одинцем „шнурують“ до села. Вже кроків 250 большевики від нас. Бачу, що на нас час. Падає моя коротка команда: вискакуємо з шаблями на червоних. Вони теж не дурні, бо лише нас побачили, негайно зацокотів важкий кулемет, один, другий, регулярна пальба. Падає один кінь під моїм козаком, котрийсь ранений козак випускає шаблю з руки. Атака млява, заломлюється, біля мене летить лише кількох козаків, решта ж завернули до ліска — звичайно, як то на партизанщині… Бачу, що це самогубство кидатися з кількома шаблями на зорганізовану й вишколену ворожу лаву. Завертаємо й ми із соромом у душі до ліса. За нами вслід сипляться постріли. Большевики стріляють погано. В гальопі бачу, як наша ціла лінія втікає до села. Значить, поразка. Заждали ми трохи, перевязали руку раненому козакові й звільна їдемо ліском, опускаємось удолину, вїздимо до села й натрапляємо на переляканого селянина, який каже, що від заду „большевицька кавалерія“. Причвалував до нас отаман Пугач із кількома їздцями. Добре, що ми його бачимо, бо де б він нас потім шукав. Большевицька піхота вже в селі від заходу, ми ж на східньому кінці села. Вїздимо на роздоріжжя й бачимо кількох кінних червоних. Я