помстити вбитого козака: даю піхоті наказ залягти між будинками в розстрільну, підпустити большевицьку валку на возах до височини села і з віддалі 100 — 150 кроків сипнути по них вогнем, потім піти в наступ, коли я з кіннотою заатакую їх від чола.
З кіннотою я від'їхав наперед і скрився в долині біля шляху. Вся кіннота зі шаблями в руках. Чую, що наближається кінна сотня большевиків, падають від села густо стріли. Раптом, командує Пугач:
— За мною! Слава!
Випадаємо, як буря і починаємо рубати червону кінноту, якої вдвоє більше від нас. Три сотні піхоти вискакує до большевицьких возів. Большевики мають мабуть також яких три сотні люда, зіскакують із возів і біжать у поле за своєю кіннотою. Гонимо за нею кілька кільометрів, рубаючи відсталих просто з плеча. Коней ловимо, придадуться. Хочу зі своїми козаками конче дігнати втікаючу тачанку. Сидить на ній большевик у червоній „будьонівці“ і червоних штанах, але не може в нас стріляти з кулемета, який йому затявся. Має в руках револьвер і пострілює в нашому напрямі. Використовуємо момент, коли тачанка зїздить уділ і попадає в рів. Один скок конем: мах! Червоний покотився з тачанки на землю; здається, якийсь кавказець. Чого шукав у нашій буйній Україні? Кажу козакові
