— Ґде арестований повстанец? — питаю з дулом револьвера перед його очима.
— Здєсь, в комісаріяте, — відповідає. Біжимо його шукати. В коридорі налітає на мене якась панночка, видно, жидівочка, й питає:
— В чом дєло, товаріщі? Раді Бога, спасітє мєня!
— Пашла вон! — кричу їй у перелякане лице й відпихаю геть. А стріли за вікном стають щораз густіші.
Входимо до одної кімнати. В кутку бовваніє якась постать на підлозі.
— Хто тут?
— Це я, Красота! Нехай живуть повстанці!
Підбігаю, перетинаю кинджалом пута на ногах і руках полоненого старшини та всуваю йому в руку здобутого нагана й кажу, щоб біг за нами, бо не знаю, хто знадвору стріляє по вікнах будинку.
Козаки забрали пістолі від забитих большевиків і рушниці з набоями від вартових.
Вибігаємо. Вже на світ благословиться. Бачу, що Грабарчук із своїми козаками атакує ручними гранатами партер будинку комісаріяту. Як виявилося, ночувало там 120 червоноармійців з охоронного баталіону. Коли вони почули стріли, збудилися і хотіли вибігти на двір. Пугач і Грабарчук обстріляли вікна, опісля кинули їм кілька гранат. Охоронники
