сталеві гостинці й пристрілюємо деяких до святої української землі, що нераз уже напилася чужої крови. Стаю над дорогою, де лежить кілька забитих і ранених. Глянув уліво: червоні чимскорше втікають на чисте поле до села Брусленова. Коли їм аж так спішно, то ми не будемо зараз зникати. Видаю наказ:
— За мною, хлопці! Біжимо тепер на край лісу, стріляємо. Нагадую козакам за приціл і спокійне стріляння. Грабарчуків брат — лісник, ловець: що стріл, то смерть. Онисько Грабарчук поставив на рові кулемета і цілими серіями гатить оловом в червоних. От і вийшла чудасія! Червоні підпроваджені кимось до київських повстанців, заскочили їх та розбили. А повстанців було понад 100 душ! Нас була якраз „чортова дюжина“, цебто 13, і ми без великого труду з засідки заскочили червоних, дали їм понюхати гранатного диму і дві сотні тамбовців пішло врозтіч. Жаль, що в критичний момент не було з ними їхніх командантів, бо вони поїхали верхом. Можливо, що вони й завернули, та вже було пізно, бо цілий відділ здеморалізувався і в паніці не так легко було його опанувати. В цей спосіб змили ми нашою засідкою ганьбу втечі, недбальства і необережності з боку київців.
Не думаю, щоб червоні вдруге вернулися до ліса. Сміло йдемо шукати київських повстанців, яким щойно тепер по бої з більшовиками дійсно
