Вже минав місяць серпень, армії зза кордону не видно було. Зрештою, таку віру у вихід цілої української армії на чолі з генералом Тютюнником з Польщі, мали ті всі старшини й отамани, що приходили з Польщі. До них належав і от. Карий. Нехай виступить армія, але до того часу ген. Тютюнник повинен мати пляцдарм на теренах України. Хто його приготує? Тільки активні повстанчі сили. Тому то ми не повинні були оглядатися на немічних вояків Тютюнника, які вийшли чи вийдуть з польських таборів інтернованих. Поляки напевно не дадуть своєї найкращої зброї тій армії, яку вже раз зрадили. Не вірив я, щоб польський уряд тепер бажав собі дипломатичних комплікацій із східнім сусідом за гарні очі українців з таборів. Коли там хтось щось робить, то тільки кілька представників генерального польського штабу. Робитимуть обережно, щоб польський загал не знав про „авантуру“. Робитимуть так, щоб в разі протестаційних нот Москви поляки могли сказати, що „ми нічого не знаємо“. Мовляв, поодинокі люди, поодинокі групи тих людей „повтікали“ з таборів і пішли на совітську територію.
Коли так, то „армії“ української — роздумував я далі — буде небагато, найбільше кілька тисяч. Нещасні, збаламучені своїми провідниками козаки і старшини з таборів, замість одностроїв, отримають якісь лахи, а замість доброї зброї —
