сіллю. Котрийсь козак, маючи кріс на плечі, взявся за ролю крамаря. Купець хоч куди! За короткий час має повний віз вівса та пів воза хліба! Вечоріє… Ніхто з нас не знає гаразд тут околиці. Правда, за російської влади був я тут у полку „ротним командиром“ і кілька разів мав тут вправи в 1916 році, та тепер не пізнаю тієї місцевости.
Я, завдяки своїй обережності, ще не зсідав із коня, а обїздив навколо й оглядав терен на випадок бою з червоними. Бачу, підїздить до мене семінарист Хмара з Київщини й каже, що на стійці при краю хуторів козаки затримали в блискучому фаетоні трьох большевиків. Трійкою коней править обмундірований і озброєний большевик. Хмара оповідає, що один, сивенький уже, большевик дуже накидався на козаків і питав, хто їхній командир.
По дорозі беру з собою ще кількох козаків, під'їздимо, а фаєтон їде нам назустріч.
— Ви командір? — питає по-московськи большевик із сивенькою спичастою борідкою.
— Так, я — кажу.
— Як ви сміли дати наказ нас затримати? Як ваше прізвище? Арештую вас!
— Обережно, товаришу, з арештом! Хочете знати моє прізвище? Я — отаман повстанців Орел!
— Ах! — крикнув сивенький панок і сів на мяке сидіння до двох своїх товаришів, які без слова прислухувалися цілій розмові.
