день ми довідались, що вони заховались у пшениці в парку й не держалися купи. Червоні їх там застукали й порубали шаблями. Большевики говорили, що ледви не зловили „машиністки“, але один бандит підхопив її на коня і зник їм із очей. Тією „машиністкою“ в їхнім розумінні була Маруся, а „бандітом“, що рятував її, був я. Цікаво, що доніс до Козятина на нас дуже бідний господар, який жив у хатинці біля парку. Ми на ті хатинки не звернули уваги, а звідтіль вийшло ціле нещастя. Я звернув от. Карому увагу, щоб потягнув до звіту вартового старшину й усіх козаків, які підчас нападу червоних держали варту. Це злочин із їхнього боку, що вони допустили червоних так близько вдень із напрямку, звідкіль видно було на 3 — 4 км. Пізніше доходження виявило, що вартівники спали, поки червона кіннота не вїхала на них. Під моїм впливом от. Карий покарав тих 3-х козаків карою по 25 нагаїв. Я, як командант штабу, ту кару солідно виконав.
Вночі ми переїхали в ліс на схід від Самгородка. Я зліз із свого коня й не можу ходити. Маруся так само змучилась. Я почав питати старшину зі штабу от. Карого, яким правом смів він сідати на мого коня в парку. Тим старшиною був сам начальник штабу Вогонь-Горбанюк. Він бачив, що я мучусь на жеребцеві сам і дружину мучу, але не
