кілька соток піхоти: значить, большевиків є батальйон піхоти і дивізіон кінноти…
Своєю реакцією на наступ я з козаками трохи стримав червоних, які спішились, наступаючи разом із своєю піхотою. По нас кроплять із крісів та кількох кулеметів. Біля двох возів, на одному з яких їхала моя дружина, стоїть привязаних на поводах 15 коней. Коні під кулями кидаються і позашморгували міцно вузли; ми не можемо відвязати. „Відрізуй поводи!“ — кричу, „і на коней“. Я памятаю, що тут десь є моя дружина. Її напевно ніхто не рятував, бо в таких обставинах кожний рятує себе. Я кидаюся на великого жеребця з цукроварні Турбова. Він без сідла і високий, у мій ріст: зі зброєю трудно на нього вискочити, а кожна секунда дорога. Підвожу жеребця до воза, з якого сідаю на нього. Жеребець стає дуба і хоче скинути зі себе, а тут він без ховстів і узди, лише оброть на голові із шнуром до привязання. Чую, червоні вже близько. Їду конем між агрестовими кущами вдолину, куди вже давно побігли й поїхали козаки зі своїми старшинами. І цих десять, що під моєю командою відстрілювались від червоних, уже далеко почвалували. Бачу в кущах стоїть Маруся і спокійно відчіплює свій великий шалик, який френзлями зачепився об них.
— „До мене, Марусю, скоріше!“ Вона підбігає. Кінь нетерпеливиться. Підставляю
