часто вживану в балатах, змушувала самого мерця говорити, щоб він розрадив своїх друзів чи порадив їх. Що далі вона співала, її обличчя набирало натхненного виразу, займалось прозорою рожевістю, що ще більше відтінювала блиск її зубів та вогонь її поширених зіниць. Це була пітія на своєму триногу. Крім зітхань та придушених риданннів найменшого шепоту не чути було в юрбі, що тиснулась круг неї. Хоч і менше, ніж хто инший, підпадаючи цій дикій поезії, Орсо незабаром відчув, що загальне зворушення опанувало і його. Одійшовши в темний куток кімнати, він заплакав, як плакав і син П'єтрі.
Раптом по зборах пішов легенький рух: коло розступилось, і ввійшло кілька чужинців. З пошани, що їм виказувано, з хапливости, що з нею давано їм місце, було очевидно, що це важливі особи, яких одвідини роблять домові незвичайну честь. Проте, з поваги до балати, ніхто до них не заговорив. Першому, що ввійшов, було років із сорок. Його чорна одежа, пов'язана бантом червона стьожка, поважний і впевнений вираз його обличчя відразу давали пізнати в ньому префекта. Позад нього йшов згорблений жовтий на обличчі дід, що кепсько ховав за зеленими окулярами свій боязкий і неспокійний погляд. На ньому була чорна одежа, надто широка на нього й пошита очевидно тому кілька років, хоч була й новісінька. Весь час він тримався коло префекта, так ніби хотів сховатися в його тіні. За ним увійшло два високі молодики, з запаленим сонцем обличчям, з порослими густими бакенами щоками, гордовитим поглядом, пишні, виявляючи безцеремонну цікавість. Орсо мав час забути обличчя людей свого села, але вигляд цього діда в зелених окулярах відразу збудив йому в голові давні спогади. Його появи в супроводі префекта було досить, щоб його пізнати. Це був адвокат Баррічіні, мер П'єтранері, що прийшов із своїми синами
79
