одна кума. «Хіба вона не піклувалась про тебе? Чого тобі бракувало? Чому не почекати було ще місяць? Невістка подарувала-б тобі сина».
Високий молодик, син П'єтрі, крикнув, стискуючи батькову холодну руку:
«О, чому не вмер ти ґвалтовною смертю? Ми-б помстилися за тебе!»
Це були перші слова, що почув Орсо, увійшовши. Коли він з'явився, коло розступилося, і легенький шепіт зацікавлення оповістив про напруження зборів, збуджених присутністю голосильниці. Коломба поцілувала вдову, взяла одну її руку й стояла кілька хвилин зосереджено, потупивши очі. Потім вона відкинула назад своє мецаро, пильно глянула на мерця і, схилившись над ним, майже така, як і він, бліда, вона почала:
«Шарль-Батіст! Хай Христос прийме твою душу! — Жити це страждати. Ти йдеш у місця, — де немає ні сонця, ні холоду. — Тобі не потрібна вже ні сокира, — ні важкий рискаль. — Тобі вже немає роботи. — Віднині всі дні тобі, як неділі. — Шарль-Батіст, хай Христос пригорне твою душу! — В твоїй хаті порядкує син. — Я бачила, як упав дуб, — що його висушив Лібеччо[1] — Я думала, що він мертвий, — А коли я вдруге проходила, його корінь — вигнав паросток. Паросток — став дубом — з широким затінком. — Спочивай, Мадделе, під його широким гіллям — і думай про дуба, що його вже немає».
Тут Мадлена почала голосно ридати, а двоє чи троє чоловіків, що при нагоді спокійнісінько постріляли-б християн, як куріпок, почало витирати рясні сльози на своїх смаглявих щоках.
Коломба так співала якийсь час, звертаючись то до небіжчика, то до його родини, а часом, через прозопопею[2],
78
