Кіліна заходами свого дядька та його високоповажного колеги, пана Кастріконі.
«Брандолаччо чесна людина», сказала Коломба, «а про Кастріконі я чула, що це людина без принципів».
«Я думаю», сказав Орсо, «що він не кращий за Брандолаччо, а Брандолаччо не кращий за нього. І той, і той пробувають у стані одвертої війни із суспільством. Перший злочин штовхає їх що-дня на инші злочини; а втім, вони може й не такі винні, як багато хто з тих, що по чагарях не живуть».
Радість блискавкою сяйнула на чолі його сестри.
«Так», провадив Орсо, «ці негідники чесні по-своєму. Жорстокий забобон, але не підла жадоба призвала їх до життя, що вони провадять».
Настала хвилина мовчанки.
«Брате», сказала Коломба, наливаючи йому кави, «ти може знаєш, що Шарль-Батіст П'єтрі помер минулої ночи? Так, він помер з болотяної пропасниці».
«Хто це за П'єтрі?»
«Це тутешній селянин, чоловік Мадлени, що взяла гаман у нашого батька перед смертю. Вдова просила мене прийти на поминки й щось поспівати там. Тобі теж личило-б піти. Вони наші сусіди, і це чемність, від якої не можна ухилитися в такому маленькому містечку, як наше».
«К бісу з твоїми поминками, Коломбо! Мені зовсім не подобається, що моя сестра отак прилюдно виступатиме як у театрі».
«Орсо», відповіла Коломба, «кожен по-своєму шанує своїх мерців. Балата дісталася нам від предків, і ми мусимо шанувати її, як старовинний звичай. Мадлена не має хисту, а стара Фіордіспіна, найкраща тутешня голосильниця, заслабла. Треба-ж когось для балати».
«Хіба ти гадаєш, що Шарль-Батіст не вхопить тропи на той світ, коли над його труною не проспівано пога-
76
