лювання. Ціцерон, пригноблений смертю своєї дочки Тулії, забув про своє горе, переглядаючи всі ті прегарні речі, про які він міг-би з цього приводу сказати. І Шенді,[1] міркуючи так само, заспокоїв себе, коли втратив сина. Орсо втишив свою кров, гадаючи, що він зможе змалювати міс Невіль картину стану своєї душі, а ця картина напевно глибоко зацікавить ту прекрасну особу.
Він ішов до села, що від нього був помалу далеченько відійшов, коли це почув голос дівчинки, що співала на стежці край чагарів. Це був повільний, монотонний спів про похоронні ридання, і дитина вимовляла: «Синові моєму, синові, що в далекому краю, — збережіть мій хрест та скривавлену сорочку…»
«Що ти там співаєш, мала?» сказав Орсо, раптом з'являючись перед нею.
«Це ви, Орс' Антон'!» трохи злякано крикнула дитина. «Це пісенька панни Коломби…»
«Я забороняю тобі її співати», страшним голосом сказав Орсо.
Дитина, озираючись навкруги, здавалось, шукала, куди-б його рятуватись, і певна річ вона й утекла-б, якби не клопіт, про великий пакунок, що лежав коло її ніг у траві.
Орсо соромно стало за свій гнів.
«Що ти там несеш, дівча?» спитав він у неї як тільки міг ласкавіше.
А що Кіліна вагалась відповідати, він сам підняв ганчірку, що вгорнутий був пакунок, і побачив там буханець хліба та иншу харч.
«Кому ти несеш хліб, маленька?» спитав він у неї.
«Ви-ж знаєте, пане: дядькові».
- ↑ Трістрам Шенді герой романа Стерна тої самої назви.
68
