Pè far la to vendetta,
Sta sigur', vasta anche ella.
Vocero du Niolo[1].
Першими днями жовтня місяця 181. р. полковник сер Томас Невіль, ірландець, значний офіцер англійської, армії, спинився з своєю дочкою в марсельському готелі Бово, повертаючись із мандрівки по Італії. Безнастанне захоплення мандрівників-ентузіястів викликало реакцію, і, щоб вирізнитись із загалу, багато туристів бере тепер за девіз nil admirari[2] Горація. Саме до цього гурту незадоволених належала і міс Лідія, полковникова дочка — одиначка. «Преображення»[3] видалося їй посереднім, а Везувій у стані вибуху тільки трохи переважив фабричні димарі Бірмінґему. Загалом, вона дуже нарікала на Італію за те, що цій країні бракує місцевого колориту, характерности. Хай хто може з'ясовує значіння цих слів, які я дуже добре розумів кілька років тому, а тепер уже не збагну. Спочатку міс Лідія тішила себе, сподіваючись знайти по той бік Альп такі речі, яких перед нею ніхто не бачив і про які вона зможе говорити з поважними людьми, як каже
1
