І з десяток пострілів підтримало цей вигук.
Орсо, з гірким серцем опинившись серед цього гурту вершників, що говорили всі разом і тиснулись, щоб подати йому руку, стояв якийсь час, не маючи змоги їх перекричати. Зрештою, прибираючи вигляду, що він мав перед своєю чотою, роблячи їй догану та призначаючи кару на гауптвахту, він сказав:
«Друзі мої, дякую вам за чуття, що ви виказуєте мені, і за те, що ви почуваєте до мого батька; але я вимагаю, я хочу, щоб ніхто не давав мені порад. Я знаю, що мені робити».
«Його правда, його правда!» гукнули чабани. «Ви добре знаєте, що можете покластися на нас».
«Так, я й покладаюся. Але зараз мені нікого не треба, і ніяка небезпека не загрожує моєму домові. Робіть півповорота, і гайда до своїх овець. Я знаю дорогу до П'єтранері, мені не треба проводирів».
«Не бійтесь нічого, Оре' Антон'», сказав дід, «вони не посміють показатися сьогодні. Миша в нірку ховається, коли кіт вертається».
«Сам ти кіт, старий бородань!» сказав Орсо. «Як тебе звуть?»
«Отуди! Ви мене не знаєте, Орс' Антон', мене, що раз-у-раз возив вас позад себе на своєму кусючому віслюку? Ви не знаєте Поло Ґріффо? Ще при силі, як бачите, і відданий тілом і душею усім делла Реббіа. Скажіть одне слово, і коли ваша здорова рушниця заговорить, оцей старий мушкет, старий, як і хазяїн його, теж не мовчатиме. Покладайтеся на це, Орс' Антон'».
«Добре, добре, але, сто чортів, забирайтесь собі, дайте нам їхати далі».
Чабани зрештою рушили, прямуючи швидким ходом до села; але вряди-годи вони ставали на кожному горбку,
54
