«Зо мною брат», гордо сказала Коломба, «і ми маємо рушницю, що подарував нам ваш тато. Орсо, ти її набив кулею?»
Міс Невіль сховала стилет, а Коломба, щоб одвернути небезпеку, що викликає дарування друзям гострої чи важкої зброї, зажадала одно су на заплату.
Зрештою треба було рушати. Орсо ще раз стиснув руку міс Невіль; Коломба поцілувала її, потім того підставила свої рожеві губки полковникові, глибоко зачарованому корсиканською ввічливістю. Міс Лідія бачила з вікна вітальні, як брат із сестрою сідали на коні. Очі Коломби блищали лиховісною радістю, якої вона в неї ще не примічала. Ця висока й міцна жінка, фанатична в своїх думках про варварську честь, з гордовитим чолом і затиснутими в сардонічній посмішці губами, що вела з собою взброєного як у страшний похід юнака, нагадала їй про страхи Орсо, і вона ніби побачила його злого духа, що веде його до загину. Орсо, вже на коні, підвів голову й побачив її. Чи зрозумівши її думку, чи щоб сказати їй останнє прощай, він узяв егіпетську каблучку, що повісив на шнурку, й підніс її до своїх уст. Міс Лідія, почервонівши, покинула вікно; потім, підійшовши до нього майже відразу-ж, вона побачила, що корсиканці швидким чвалом віддаляються на своїх малих поні, прямуючи до гір. Через півгодини полковник, за допомогою своєї підзірної труби, показав їй їх у далечині затоки, і вона побачила, що Орсо часто повертав голову до міста. Він зник зрештою за болотом, що тепер заступив прекрасний садібник.
Міс Лідія, видивляючись на себе в люстерко, побачила, що вона бліда.
«Що має думати про мене цей молодик?» сказала вона, «і що я думаю про нього? І чому я думаю про це?..
49
