має найсвятішого, сказати, чи не лишав він мера хоч на хвилину самого. Бригадир, трохи повагавшись, видимо зворушений хвилюванням молодої дівчини, признався, що він виходив до сусідньої кімнати по аркуш великого паперу, але пробув одну хвилину, і мер весь час розмовляв з ним, поки він навпомацки шукав того паперу в шухляді. Зрештою він посвідчив, що, коли він повернувся, скривавлений гаман лежав на тому самому місці, де мер його кинув, увійшовши.
Пан Баррічіні давав свідчення надзвичайно спокійно. Він казав, що вибачає нестяму панні делла Реббіа і навіть охоче погоджувався її виправдати. Він довів, що був увесь вечір на селі, що його син Вінчентелло був разом з ним коло мерії в момент злочину, що, зрештою, другий його син, Орландуччо, слабує на пропасницю аж досі й не підводиться з ліжка. Він показав усі свої рушниці, що з них жадна не стріляла допіру. Він додав, що відразу-ж зрозумів усю важливість справи з гаманом, що він опечатав його й передав до рук своєму помічникові, передбачаючи, що з причини своєї ворожнечі з полковником, він буде запідозрений. Наприкінці він нагадав, що Аґостіні загрожував смертю тому, хто написав листа від нього, і натякнув, що цей негідник, думаючи мабуть на полковника, і забив його. В бандитських звичаях така помста з такого самого мотиву має вже приклади.
Через п'ять день по смерті полковника делла Реббіа, Аґостіні, захоплений загоном стрільців, був забитий, скажено обороняючись. При ньому знайшли листа від Коломби, що закликала його оповістити, винен він чи ні за вбивство, що йому ставлено. Бандит нічого не відповів, і з цього зроблено досить загально висновок, що йому не стало сміливости сказати дівчині, що він забив її батька. Тим часом люди, що ніби добре знали вдачу Аґостіні,
41
