пострілами, залитого кров'ю, але ще живого. Коло нього лежала його рушниця, набита і з зведеним курком, так ніби він став до оборони проти когось, що нападав на нього спереду, коли другий стріляв у нього ззаду. Він хрипів, борючись із смертю, але не міг вимовити жадного слова, що лікарі з'ясували характером його ран, що перейшли крізь легені. Кров душила його; вона стікала поволі, нагадуючи червоний мох. Марно жінка П'єтрі підводила його й зверталась до нього з питаннями. Вона добре бачила, що він хоче говорити, але зрозуміти його не могла. Зауваживши, що він силкується засунути руку в кешеню; вона хутчій витягла звідти маленький гаман і подала йому, розгорнувши. Свідка справді побачила, що він через силу вивів кілька літер, але, не вміючи читати, вона не зрозуміла їхнього змісту. Виснажений цим зусиллям, полковник віддав гаман жінці П'єтрі й стиснув міцно їй руку, дивлячись на неї якось особливо, ніби хотів їй сказати, — це слова самої свідки: «Це найважніше, це ім'я мого вбійника!»
Жінка П'єтрі спускался до села, коли здибала мера Беррічіні з його сином Вінчентелло. Тоді вже зовсім смеркало. Вона розказала те, що бачила. Мер узяв гаман і побіг до мерії, щоб пов'язати свій шарф та гукнути секретаря й жандармерію. Лишившись сама з молодим Вінчентелло, Мадлена П'єтрі запропонувала йому піти й допомогти полковникові, як що він ще живий; але Вінчентелло відповів, що, коли він наблизиться до людини, що була заклятим ворогом його родини, то йому зараз таки закинуть убивство. Незабаром по тому повернувся мер, знайшов полковника мертвим, сказав занести трупа і склав протокола.
По-при своє хвилювання, цілком природне в цій пригоді, пан Баррічіні хутчій опечатав полковників гаман
39
