товаристві… To-ж не здивуйтеся, що я з вами, як друг, розмовляю про трохи таки інтимні речі, куди чужинцеві й не слід було-б, може, втручатися».
«О, не кажіть мені так, міс Невіль; инше слово мені-б сподобалося багато більше».
«Отже, пане, я мушу вам сказати, шо, зовсім не намагаючись знати ваші секрети, я про частину їх дізналася; і де-що в них мене занепокоїло. Я знаю, мосьє, те нещастя, що спіткало вашу родину; мені багато говорили про мстиву вдачу ваших земляків і про їхній спосіб мститися… Чи не на це натякав префект?»
«Міс Лідія, хіба ви можете подумати!..» І Орсо став блідний, як смерть.
«Ні, пане делла Реббіа», перебила вона йому, «я знаю, що ви чесний джентельмен. Ви-ж самі казали мені, що у вашій країні тільки прості люди вдаються до вендети… яку ви назвали певною формою дуелі…»
«Та хіба ви думаєте, що я годен коли стати вбійником?»
«Коли я вам про це кажу, пане делла Реббіа, то ви мусите мати це за доказ, що я вас певна, а звела я про це мову», провадила вона, спустивши очі, «бо зрозуміла що, повернувшись на батьківщину, потрапивши, може бути, між варварські забобони, ви краще себе почуватимете, знаючи, що єсть хтось, хто вас шанує за вашу рішучість у боротьбі з ними. Отож», сказала вона, підводячись, «не говорімо більше про такі неприємні речі — від них у мене болить голова, та вже й пізненько. Ви на мене не гніваєтесь? Доброго вечора, по-англійськи». І вона простягла йому руку.
Орсо стиснув її поважно і чуло.
«Мадмуазель», сказав він, «це правда, що бувають хвилини, коли інстинкт країни прокидається в мені. Часом, коли я думаю про свого бідного батька… страшні думки
25
