в брунате сукно й узброєні довгими рушницями. Міс Лідії кожен з них здавався бандитом чи хоч сином, що їде мститись за смерть свого батька, але Орсо запевняв, що це якийсь мирний мешканець з сусуднього міста, що мандрує у своїх справах; що рушницю він має не так з потреби, як із пристойности, з моди, так самісінько, як денді не виходить з хати без елегантського ціпочка. Дарма що рушниця не така шляхента й не така поетична зброя, як стилет, міс Лідія гадала проте, що для чоловіка вона відповідніша за ціпочок, і пригадувала, що всі герої лорда Байрона помирали від кулі, а не від класичного кинджала.
Після трьох день плавання, вони були вже коло Санґінерів, і велична панорама затоки Аяччіо розгорнулась перед очима наших мандрівців. Її справедливо порівнюють до Неаполітанської затоки, і в ту мить, коли шкуна заходила в порт, горючі чагарі, застилаючи димом Пунта ді Джірато, нагадували Везувій і довершували ту подібність. Щоб вона була абсолютна, треба було в околицях Неаполя попрацювати армії Атіли, бо круг Аяччіо було мертво й порожньо. Замісць тих мальовничих фабрик, що виступають звідусюди від Кастельмаре до Мізенського рогу, круг затоки Аяччіо видко тільки похмурі чагарі та лисі горі за ними. Жадної віли чи мешкання. Тільки де-не-де на верховинах круг міста на тлі зела вирізняються білі будови — це похоронні каплиці, фамільні домовини. Все в цьому краєвиді позначено поважною і сумною красою.
Вигляд міста, зокрема того часу, ще збільшував вражіння, що справляли околиці. Жадного руху на вулицях, де можна здибати тільки небагатьох осіб напроходці і то завсіди тих самих. Зовсім не видко жінок, крім кількох селянок, що приходять сюди продавати харч. Не чути
20
