хотілося спати, і тільки присутність профана заважала їй віддатися тим почуттям, що зазнає на морі при місяці всяка людська істота, коли в її серці єсть зернятко поезії. Коли молодий лейтенант, на її думку, уже заснув мертвим сном прозаїчного створіння, яким він був, вона встала, накинула хутро, розбудила свою покоївку і вийшла на палубу. Там не було нікого, крім матроса коло стерна, що співав якусь жалісну корсиканську пісню на дикий і монотонний голос. Серед нічної тиші ця чудна музика мала свої чари. На лихо, міс Лідія не все розуміла, що співав матрос. Серед багатьох загальних місць її цікавість жваво збуджував якийсь енергійний вірш, але хутко, ще в кращому місці, траплялось кілька місцевих слів, яких значіння вона не могла збагнути. Проте вона зрозуміла, що мова мовиться про вбивство. Там переплутувалися всуміш прокляття проти вбійників, загрози помсти й похвала мертвому. Вона запам'ятала кілька віршів; я спробую їх перекласти:
„… Ні від гармат, ні від багнетів — не блідло його чоло, — ясне на полі бою — як небо влітку. — Як сокіл захищав він стяг, — був медом в пустелі для друзів, — а для ворогів розбурханим морем. — Він був ясніший за сонце, — ніжніший за місяць. — Його, що на ворогів Франції ніколи не спізнявся, убійники-земляки ударили ззаду, — як Вітолло забив Сампієро Корсо[1]. — Ніколи вони не наважились-би глянути йому в вічі… Повісьте на стіні, перед моїм ліжком, — мій щиро вислужений хрест. — Червона на ньому стьожка. — Ще червоніша моя сорочка. — Синові, синові моєму, що в далекому краю, — збережіть мій хрест і скривавлену сорочку. — Він у ній побачить дві дірки. — За кожну дірку, хай стане дірка в иншій сорочці. — Але чи повна-ж буде і тоді помста? — Мені треба руку, щоб стріляла, — око, щоб ціляло, серце, щоб наважилося…“
Матрос раптом урвав.
- ↑ Див. Філіппіні, кн. XI. — Ім'я Віттоло ще й досі в зневазі серед корсиканців. Це тепер синонім зрадника. Прим. авт.
14
