«Воно здається мені надто синім… і хвилям бракує величи».
«Ви любите дику красу, панно? З цього боку, я думаю, Корсика вам сподобається».
«Моя дочка», сказав полковник, «любить усе надзвичайне; тим-то Італія їй мало сподобалась».
«З Італії я знаю тільки Пізу, де перебув кілька років у коледжі», сказав Орсо, «але я не можу без захоплення згадувати про Кампо-Санто, про Баню, про Похилену Башту… найбільше про Кампо-Санто… Пам'ятаєте «Смерть», Орканьї… Мені здається, що я міг-би її змалювати, так вона врізалась мені в пам'ять».
Міс Лідія боялася, що мосьє лейтенант виголосить цілу запальну тираду.
«Так, дуже гарне», сказала вона, позіхаючи, «вибачте, тату, мені трохи болить голова, я піду до себе в кімнату».
Вона поцілувала батька в чоло, велично хитнула головою Орсо і зникла. Чоловіки розмовляли, далі про полювання й війну.
Вони з'ясували, що при Ватерлоо вони були навпроти і обмінялись, мабуть, багатьма кулями. Їхня приязнь з того ще збільшилася. Вони критикували по черзі Наполеона, Велінґтона й Блюхера, потім полювали вкупі на ланю, кабана й муфлона. Кінець-кінцем, коли ніч уже зовсім насунула й останню пляшку бордо випито, полковник знову стиснув лейтенантові руку й побажав йому надобраніч, висловлюючи надію, що їхнє знайомство, так кумедно почате, триватиме й далі. Вони розійшлись, і кожен ліг спати.
Ніч була чудова, місяць мінився на хвилях, корабель нечутно линув за легеньким бризом. Міс Лідії зовсім не
13
