на палубу. Там сер Томас, все ще дуже ніяковіючи за своє поводження і не знаючи, як згладити свою нетактовність проти людини, що починалась родом аж з 1100 р., запросив його вечеряти, не питаючись думки своєї дочки, і поновив свої перепрошення та рукостискання. Міс Лідія насупила трошки брови, але їй не прикро було дізнатись, хто такий насправді був «капрал»; вона навіть почала вбачати в ньому щось таке аристократичне; тільки виглядав він надто незалежно і надто весело для героя роману.
«Лейтенант делла Реббіа», сказав полковник, вітаючи його по-англійськи, із шклянкою мадери в руках, «я бачив у Еспанії багатьох ваших земляків — це прегарні стрільці».
«Так, багато лишилось їх в Еспанії», серйозно сказав молодий лейтенант.
«Я ніколи не забуду поведінки одного корсиканського батальйону під час бою при Вітторії», провадив полковник. «Та й як мені забути?» додав він, тручи собі груди. «Цілий день вони стріляли з садів, із-за парканів, і перебили нам силу людей та коней. Коли їм довелося відступати, вони зібрались і почали швидко відходити. На рівнині ми надіялись дати їм реванш, але ці пройди… вибачте, лейтенант, — ці молодці, кажу я, зробили каре, і ніяким способом не можна було їх розбити. Посеред каре — мені здається, що й зараз я його бачу, — був офіцер, верхи на малому чорному коні; він тримався коло стягу і курив цигару, так ніби був у кафе. Часом, ніби щоб нас подратувати, їхня музика сурмила в сурми… Я кинув на них свої два перші ескадрони… Еге, замість бити каре по фронту, мої драгуни ось уже відходять набік, потім роблять півповорот і вертають у великому безладді, не один кінь без вершника… а та клята музика гуде! Коли дим, що оповив батальйон, розійшовся, я знову побачив
11
