спиняючись та додивляючись, чи не видко в селі якого незвичайного руху. Коло одинадцятої години в П'єтранері в'їхала численна кавалькада; це був полковник з дочкою, слугами й провідником. Перше слово Коломби, коли вона зустріла їх, було: «Чи не бачили ви брата?» Потім вона розпитала провідника, яким шляхом вони їхали, о якій годині вирушили, і з його відповідів ніяк не могла прирозуміти, чому вони не здибалися.
«Може ваш брат поїхав горою», сказав провідник, «а ми їхали низом».
Коломба похитала головою й поновила свої розпитування. Не зважаючи на свою природню витриманість, ще збільшену бажанням не зрадити свою кволість перед чужинцями, вона не могла сховати свого турбуванння і незабаром воно обняло й полковника та зокрема міс Невіль, коли Коломба розповіла їм про спробу замирення, що мала такий нещасливий кінець. Міс Невіль хвилювалася, жадала, щоб у всіх напрямках послано гонців, а батько її пропонував знову сісти на коня й рушити з провідником на розшуки за Орсо. Страхи гостей нагадали Коломбі про її обов'язки господині дому. Вона присилувала себе посміхнутись, посадила полковника до столу, і щоб з'ясувати братове запізнення, добрала з двадцять правдоподібних причин, які через мить сама-ж і руйнувала. Гадаючи, що до його чоловічих обов'язків належить дбати за спокій жінок, полковник теж запропонував своє пояснення.
«Закладаюся», сказав він, «що делла Реббіа натрапив на дичину, — він не міг здержатися перед спокусою, і ось побачите, що він вернеться з повнісіньким ягдташем. Чорт візьми» додав він, «ми-ж чули по дорозі чотири постріли. Двоє було дужчих за решту, і я сказав дочці: закладаюся, що це делла Реббіа полює. Бо тільки моя рушниця робить стільки шелесту».
Коломба зблідла, і Лідія, що пильно на неї дивилась,
116
