Капітанові Елісу його відступив знакомитий бандит, поручившись, що цей стилет побував у чотирьох людських тілах. Міс Лідія застромила його собі за пасок, поклала на нічний столик і двічи витягала з пихов перед тим, як заснути. А полковник і собі снив, що підстрелив муфлона, і власник править з нього гроші, а він охоче на це згоджується, бо це була надзвичайно цікава тварина, що скидалася на дикого кабана, з рогами сарни й фазанячим хвостом.
«Еліс розповідає, що на Корсиці чудесне полювання», сказав полковник, снідаючи вдвох із дочкою, «як-би це не так далеко, я залюбки пожив-би там тижнів зо два».
«Гаразд!» відповідала міс Лідія, «чому-б нам не поїхати на Корсику? Поки ви полюватимете, я малювала-б; мені дуже приємно було-б мати в альбомі грот, що про нього капітан Еліс казав, де Бонапарт ходив учитись, коли був ще дитиною».
Це було, може, перший раз, коли полковникове бажання дістало ухвалу з боку його дочки. Хоч його й дуже приємно вразив цей несподіваний збіг, йому, проте, стало здорового розуму зробити кілька зауважень, щоб роз'ятрити щасливий каприз міс Лідії. Та даремно говорив він про дикість країни та про труднощі жінці там мандрувати — вона нічого не боялася; аджеж вона над усе любить подорожувати верхи, а спати на біваці було-б їй просто за свято; вона нахвалялася навіть поїхати до Малої Азії. Одно слово, вона приставала на все, бо ніколи ще жадна англійка не бувала на Корсиці, отже вона конче мусить туди їхати. І яке щастя буде, повернувшись на Sain James's place показувати свій альбом! «Чому-ж ви, пані, опускаєте цей чудовий малюнок?» — «А, це дрібниця. Це ескіз, що я зробила з славетного корсиканського бандита, що був у нас за провідника». — «Як! То ви були на Корсиці?…»
Що пароплава між Францією й Корсикою не було, то напитали парусника, що рушав до острову, який міс Лідія
4
