Сторінка:Пролїсок. Твори Павла Граба (1894).pdf/41

Як-то вельми треба сили
Сьвітлу віру донести.

І поглянуть навіть гірко,
І вбачаєть ся мінї,
Що крізь хмари, ясна зірко,
Сяєш ти у вишинї.

 

Жіноча душа.

Обізмучено-недужий,
В тузї я поник чолом…
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.

Мов та хмара на блакітї,
Чорна думонька злина…
Що-ж ото за ангел в сьвітї;
Що за зоря весняна?

Гасне зірка найяснїша,
Ангел ангела втїша…
То — жіноча найнїжнїша,
Найчаруюча душа.

 

До мученицї.

Бувають темні днї розпуки;
Нїчого серце не бажа,