Цю сторінку схвалено
І ти поглянеш пильним оком
На окружаюче сумне;
Коли роздивиш ся довкола
На безбережне море зла,
До лжи призвичиш ся, що згола
Людий нїкчемних опрягла…
То запитаєш журним криком:
Завіщо-ж люд носив хрести,
Смертельно вік боров ся з віком,
Губили страдників кати?
До сестри.
Сяли зорі; підбивав ся
Місяць… справдї віяв рай…
Одиноким серцем рвав ся
Я в далекий иньший край:
Де на стратї, сестро мила,
У терновому вінцї,
Ти від ката опочила
З правим знаменем в руцї.
Ти мовляла: „Щирий Боже!
Захисти та укріпи;
Моє серденько неможе
Все любовю окропи!“ —
