Сторінка:Пролїсок. Твори Павла Граба (1894).pdf/24

Конаючи з невимовної туги,
 Довіковічним бранцем прі!

Дізнаєшся в кайданах самотини,
У тридцять лїт — знесилений дїдусь,
Гадавши нишком: кращої години
 Я в мирі ледве чи діждусь…

Та вірую, що хрест мій не безплодний,
Що хрест отой —— бездольний люд спасе,
Запинить певно стогін всенародний,
 Вітчинї щастя принесе!

 

До Галичан.

Міцно, браття, стиснїм руки,
Обіймімось горяче;
Вкупі рушмо проти муки,
Що вражає боляче!

Здавна нам одна дорога,
Незворітна та тяжка;
Всїх однако мати вбога
До роботи заклика.

Годї-ж спільної розради,
Що люд путами скула;
Годї з нас тієї стради,
Що країна приняла!