Сторінка:Пролїсок. Твори Павла Граба (1894).pdf/19

 Той час встає на думку як огида;
 Забудьмо-ж ту минувшину гірку!
Тобі чужим останусь я по крові;
Нехибно-ж маю в серденьку носить
Сьвяте чуття великої любови,
Якої вже нїчому не згасить!

 

В далечінь.

За морем холодним, в далекій чужинї,
Де сонця нїколи не видно з тайги,^[1]
Де нетри, болота лихі та пустинї,
Та скали кремінні, та вічні снїги…

Де тьма та неволя одвіку й довіку,
Де стогону опріч нїчого не чуть,
Де гине надїя, де муки без лїку,
Де сльози невільницькі тільки течуть…

Де люде на себе кайдани гартують,
Де рідного брата запеклі брати
Що божу годину на пласї катують…
Там, сестронько люба, конаєш і ти.

Не падай до туги, красуй ся, мій квіте;
Велике та славне страдання твоє

1. Тайга – дрімучий сибірський лїс.