Сторінка:Пролїсок. Твори Павла Граба (1894).pdf/14

І випливаєш ти над мене
У тій збагнїченій красї,
Що не зруйнують, серце-нене,
Твої пекельники усї!

 

Доля.

Всї жита грозою збило;
 Полягла трава…
Стихла буря: ясно, мило;
 Поле ожива 

Так і наша хмура доля…
 Прогудуть громи, —
І зітхнем ми, збувшись горя,
 Повними грудьми!

 

Надїя.

Не зітхай так безнадїйно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тїкай.
 Глянь на луг — не вся травиця
 Ще потоптана у-прах;
 Глянь на люди — чесні лиця
 Ще не всї обвіяв страх.