великих імен на всіх континентах землі»[1]. Сучасні «слідопити», копирсаючись у біографіях видатних українців, видають з себе шукачів правди, руйнівників міфів, претендуючи на звання очищувачів історії, але міфи не руйнуються шляхом цинічного шельмування, бульварного смакування окремими фактами біографії. Міф, як не реальність, а зухвала вигадка — приречений на забуття, проте міфологізація може бути методом символічного відтворення минулого, його моралізації, гіперболізації, героїзації тощо. Саме такий міф притаманний творчій спадщині О.П.Довженка. Можна погодитись з точкою зору Л.Попович про те, що Довженко перейняв «матрицю шевченкового міфу України», відтак і про своєрідну «ідентичність обох міфів»[2] соціальної історії України. Історики українського кіно і творчості самого Довженка, аналізуючи конкретні тексти і меншою мірою архівні джерела, зосереджуються на антиутопічних, утопічних, інколи сюрреалістичних, морально-етичних і психологічних аспектах його художньо-мистецької діяльності. Враховуючи такий вагомий доробок довженкознавців, стає почасти ніяково: ніби вони знають більше за самого Довженка, особливо про його світоглядні задуми, невиголошені творчі плани. Історик, на противагу мистецтвознавцям, має досліджувати факти, відтак, спираючись на їхню достовірність, спростовувати міфи, але не творити нових!
Сучасному довженкознавству притаманна плюралістична методологія, навіть надмірно строката, яка до певної міри зумовлена різними методиками аналізу творчої спадщини митця. Наприклад, М.Шудря простежує «думне кіномислення» О.Довженка, його суспільно-політичну діяльність[3], а О.Безручко використовує жанр документалістики задля висвітлення маловідомих і суперечливих сторінок біографії кіномитця[4], залучаючи архівні документи радянських спецслужб та партійних органів. Відомий український кінознавець С.Тримбач, котрий давно досліджує творчість і життєвий шлях О.Довженка, видав книгу «Олександр Довженко: загибель богів», вдало поєднавши фактологічний та концептуальний підходи для здійснення системного життєпису. «Ця книга, — як зазначив сам автор, — є спробою подати життя і творчість видатного митця без пафосу та звичних перебільшень, котрі — мають рацію ті, хто помічав це — є зворотним боком звичної для українців рефлексії приниження і отієї культурної меншовартості. Довженко давно уже визнаний класиком світового кіно, і в цьому напрямі не варто напружуватися і переконувати кого б то не було в тому, який він великий і могутній. Належить спокійно простежити його життя і творчість — у всій їхній непростій гармонії та дисгармонії»[5]. Дослідник з’ясовує одночасно національну ідентичність
- ↑ Дзюба Іван. Стимул до дискусії // Довженко і кіно XX століття. — К., 2004. — С. 119.
- ↑ Попович Л. Антиутопічна модель України Олександра Довженка // Там само. — С. 41–42.
- ↑ Шудря М. До питання про думне кіномислення О.Довженка // Там само. — С. 127–132; Його ж. Геній найщирішої проби. — К.: 2005. — 382 с.
- ↑ Безручко О.В. Невідомий Довженко. — К.: 2008. — 310 с.; Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб / О.В.Безручко. — К.: 2008. — 230 с.; Педагогічний метод О.П.Довженка. Навчальний посібник / О.В.Безручко. — Вінниця.: 2008. — 208 с.
- ↑ Тримбач С.В. Олександр Довженко: загибель богів. Ідентифікація автора в національному часо — просторі. — К.: 2007. — С. 13–14.
