Ця сторінка ще не вичитана
«Українці-католики»: феномен польсько-українського порубіжжя ХІХ–ХХ ст.
однодвірців. Останній намір, як стверджує найкращий знавець цієї проблематики французький історик Даніель Бовуа, директор (з 1994 р.) Центру історії слов’ян у Сорбонні й президент (з 1996 р.) Французької асоціації з розвитку україністичних досліджень (5), «здійснювався з дивовижною затятістю впродовж двадцяти років і увінчався успіхом, значно змінивши соціальну структуру»(6).
Впродовж 1831–1853 рр. заходами царату було приєднано до однодвірців й державних селян 340 тис. декласованих польських шляхтичів українського Правобережжя. Французький учений наголошував: «Йдеться, власне, про винищення цілого суспільства, певного типу цивілізації іншого століття, котра […] була розчленована лише тому, що була польською. Цих давніх поселенців, які прибули сюди головно в епоху Саксонської династії в Польщі (початок ХVIII ст.) для зміцнення колонізації після козацько-шведських воєн і чиї права завжди підтверджувались лише звичаєм, сумнівними паперами та усно, нині було позбавлено останніх ознак польськості російським колоністом […]. Історії відомо зовсім небагато прикладів такої масштабної ліквідації цілої соціальної групи, яка велася надзвичайно уміло і наполегливо впродовж тридцяти років за допомогою бюрократичної та поліцейської машини. У цьому проявилася віковічна сила росіян: не знищуючи фізично, вони можуть вилущити з людини всю її сутність»(7).
У другій половині ХІХ ст. чимало колишніх польських шляхтичів, які перетворилися на однодвірців, збідніли й розорилися. Мешкали вони назагал у строкатих етнічно селах, поряд з українськими селянами, мало чим відрізняючись від них як за суспільним статусом, так і матеріальним достатком. За умов перманентних контактів з українським селянством й відсутності польських навчальних закладів поважна кількість шляхти цілком зукраїнізувалася й відрізнялася від місцевих українців лише конфесійною приналежністью до Римо-Католицької Церкви. На думку В. Нестеренка, вже наприкінці ХІХ ст. фактично неможливо було відрізнити нашадка колишнього польського шляхтича від онуків греко-католика, що зберіг вірність католицькій вірі. Їх об’єднували спільна релігія, культура, мова, побут й навіть самоназва — «католики»(8).
1897 р. в імперії Романових відбувся перший всеросійський перепис населення. У його перебігу етнічну приналежність громадян визначали за мовною ознакою. Отже, було намагання відокремити конфесійні чинники від етнонаціональних й тим самим уникнути поширеного у тогочасному суспільстві стереотипу: католик — отже, поляк. У Подільській губернії, за даними перепису 1897 р., нараховувалося 262 738 католиків. У той же час
79
