Ця сторінка ще не вичитана
Рубльов Олександр
Західна й вітчизняна соціологія та історіографія подає чимало визначень етносу. Так, відомий англійський дослідник Е. Сміт у відомій праці «Національна ідентичність» визначив такі основні ознаки етносу: групова власна назва, міф про спільних предків, спільна історична пам’ять, один або більше диференційованих елементів спільної культури, зв’язок з конкретним «рідним краєм», відчуття солідарності значної частини населення(4). Натомість малоймовірно, аби «українці-католики» відчували солідарність з православними українцями, оскільки проживали релятивно замкненими громадами. Їхня побутова та релігійна культура значно відрізнялася від культури більшості українців. З іншого боку, у побуті вони послуговувалися переважно українською мовою, мали чимало інших виразних відмінностей від польського етносу. Національна свідомість у цієї частини сільського (переважно) населення визначалася насамперед релігією. Вони називали себе назагал навіть не поляками або українцями, а лише — «католиками». Фактично йдеться про формування перехідної між українцями та поляками етноконфесійної групи.
До частини колишніх греко-католиків українського Правобережжя, які залишилися у зв’язку з Римо-Католицькою Церквою, в другій половині ХІХ ст. по суті долучилася інша значна соціально-етнічна група, що її утворювали нащадки колишньої польської шляхти. Упродовж ХVI–ХVII й особливо ХVIII ст. до Правобережної України переселилася в пошуках вільних земель значна кількість малоземельної шляхти з внутрішніх воєводств Речі Посполитої. На Поділлі переселенці назагал займалися землеробством, але і водночас захищали край від кримсько-татарських й турецьких нападів, отже були своєрідними військовими колоністами у регіоні. Проте під російською окупацією становище шляхти значно погіршилося. Ця, колись потужна соціальна верства не вписувалася у тогочасну структуру російського суспільства, насамперед внаслідок іманентних волелюбних прагнень й генетичної антиросійської налаштованості.
Відтак 1830–1860-ті рр. стали черговим етапом реалізації стратегічного задуму російської імперської влади щодо деполонізації теренів Правобережної України. Перший етап цієї акції було започатковано після поразки польського повстання 1830–1831 рр., другий — після придушення чергової спроби польських патріотичних сил 1863–1864 рр. Після поразки виступу 1830–1831 рр. імперія Романових вдалася до низки стратегічних і назагал успішних з історичної точки зору антипольських заходів. Насамперед йшлося про намір декласувати загал дрібної шляхти на Правобережній Україні з метою асиміляції зі спеціальною категорією селян-
78
