Після встановлення в 1922 р. радянського контролю над Далеким Сходом буферна Далекосхідна республіка була ліквідована. Одночасно в Кремлі вирішили, що дальше існування країни без назви є незручним. Після громадянської війни незалежні національні республіки виглядали в очах переможців анахронізмом.
Суміщення країни з державою могло бути здійснене шляхом «втягування» національних республік в кордони Російської Федерації, тобто перетворення їх на автономні республіки. Автором «автономізації» республік у науковій літературі вважається Й. Сталін. Безумовно, що саме він озвучував цей проект як нарком РСФРР у справах національностей і генеральний секретар ЦК РКП(б). Проте в центральному компартійно-радянському апараті «автономізація» вважалась єдино можливим виходом з ситуації роздільного існування групи формально незалежних держав в одній країні. Альтернативою міг бути тільки status quo, тобто існування республік як незалежних від Росії національних державних утворень. Аналізуючи події 1922 р., слід на певний час забути про іншу альтернативу, яка народилася в голові Леніна і не була відомою нікому до свого першого озвучення.
За відсутності Леніна, якого вразив перший удар смертельної хвороби, оргбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення про «автономізацію» національних республік. Виявилося, що це рішення оспорюють деякі керівники республік, у тому числі найбільш впливовий із них — член ЦК РКП(б) Х. Раковський. Пропозицію цих діячів не слід розглядати як бажання зберігати суверенітет радянських республік, якого не існувало від початку. Пониження статусу республік вони сприймали як удар по власному престижу, і не більше.
Ленін волів не зачіпати інтересів товаришів по партії в національних республіках, яких він з іронією називав «незалежниками». Він був схильний залишити відносини між республіками у попередньому стані і, як висловився 30 грудня 1922 р. у листі керівникам РКП(б), взагалі не підіймати «горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік»[1]. Його турбувало не ставлення до цього питання периферійних керівників«незалежників», а передбачуване обурення в національних республіках, яких позбавляли суверенітету.
Чи є суперечність між цим реченням і сформульованим у попередньому абзаці твердженням про те, що національні радянські республіки від початку не мали суверенітету? Якщо й є, то це — суперечність самого концепту національної радянської державності, автором якого був Ленін. Вона
- ↑ Ленін В.І. Останні листи і статті. — К., 1989. — С. 16.
