процесу. Політика європейських соціалістів, які обрали демократичні форми політичної діяльності, знайшла узагальнене визначення в афористичному висловлюванні молодшого друга і найближчого співробітника Ф. Енгельса Едуарда Бернштейна: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, є для мене ніщо, а рух — це все».
Енгельс підтримував Бернштейна, але прилюдно відмовлятися від догм революційного марксизму не бажав. У цьому з ним був солідарний Карл Каутський, під впливом якого німецька соціал-демократія прийняла у 1891 р. Ерфуртську програму. Кінцевою метою соціал-демократичного руху вона вважала усуспільнення засобів виробництва і заміну анархії ринку централізованим розподілом продукції. Досягти цієї мети програма передбачала реформами, а не революціями.
У Росії більшовики взяли на озброєння гасла «Маніфесту Комуністичної партії», а меншовики залишилися соціал-демократами, тому що відстоювали демократичні методи політичної боротьби. Прірва ще більшої глибини відділила більшовиків від соціалістів-революціонерів. Есери відстоювали інтереси селян, тоді як більшовики називали їх «дрібною буржуазією» і відмовляли їм у присутності в тому суспільстві, яке бажали побудувати.
Росія початку XX ст. так само була вагітна революцією, як Європа середини ХІХ ст. Після поразки у Кримській війні самодержавний режим розпочав реформи, але вони були позбавлені радикалізму і не могли відвернути революції. Російські соціалісти і демократи сподівалися, що майбутня демократична революція поставить Росію на один рівень з розвинутими державами Європи. Ленін, однак, презирливо ставився до демократії і порятунок країни бачив в диктатурі. Полісемантичне поняття диктатури він розумів у чітко окресленому значенні: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв'язану владу, що безпосередньо на насильство спирається».[1] Через те він вітав висунуту в «Маніфесті Комуністичної партії» ідею диктатури пролетаріату як необхідного інструменту для здійснення радикальних соціально-економічних перетворень.
У пізніших працях Маркса і Енгельса термін «диктатура пролетаріату» згадувався лише випадково. Прихід комунізму вони стали розглядати як невідворотний наслідок еволюційного розвитку. Навпаки, Ленін вважав, що комунізм може прийти тільки в ході революційних зусиль, для чого потрібна диктатура. «Ленін не теоретик марксизму, як Плеханов, а теоретик революції», — вказував М. Бердяєв.[2]
