Те, що в остаточному результаті навіть у самих демократичних партіях приходять до олігархії, керування стає бюрократичним, вже є покажчиком великих труднощів, що мають місце в демократії. Це факт, котрий можна пояснити з одного боку природою соціяльних взаємин, механізмом та технікою колективного життя, симбіозом, а з другого боку психолоґічними причинами, що виникають на грунті нерівности. Коли хотіння верховодити поширені до крайности, то й навпаки, бажаючих підпорядкуватись теж не бракує, досить є таких, що, маючи рабську натуру, самі прагнуть, щоб ними керували, не можуть обійтися без пана-господаря. Пасивність і байдужість в політиці сильно сприяють утворенню олігархії та аристократії, як рівно ж інтелектуальна і культурна неоднаковість. Характеристично, що навіть найбільш демократичні партії при поборюванні старого режиму підпадають під уплив його інституцій, наслідуючи їх в своїй діяльності, хоч і настроєні супроти них вороже. Ця властивість імітації, наслідування побідником свого підбитого противника є певний соціяльний фактор, вартий окремої уваги.
В нарисі — Синдикалізм і демократія — Масарик виступає оборонцем демократії перед синдикалізмом в особі його провідників Ляґарделя і Ж. Сореля та перед Міхельсом, соціял-демократом.
Признаючи певну слушність їхній критиці парламентаризму та демократії, Масарик з цілою силою добре зґрунтованої аргументації нападає на основні хиби синдикалізму в поборюванні ним демократії.
Ляґардель твердить, що тільки синдикалізм — справжній соціялізм, соціялізм пролетаріяту, який і приведе до остаточного завершення перебудови суспільства, на засадах соціялізму, що треба ясно і точно відмежувати клас від робітничої партії. Факт установлення у Франції республіканського ладу ні крихти не зміняє ворожнечи синдикалізму супроти демократії, а це яскравіше дозволяє бачити непримиримість між ними. Парламентаризм для Ляґарделя є не що инше, як кретинізм. Синдикалізм іде дорогою рішучої соціяльної революції, він приведе до цілковитого знищення держави, маючи в своїй програмі «пряму» акцію; синдикалізм перебудує все життя цілком на нове, сотворить нове суспільство без панів, суспільство вільних виборців.
Ці твердженнн Ляґарделя є лише плутанина старих ідей, ідей Прудона, Блянкі, Маркса, Конта, і він обмежується тільки негацією, на запереченнях усього, а головним чином держави. Не бракує в них і противоріч, які кидаються просто в вічі. Запевнюючи ввесь час про ворожість синдикалізму та позбавленість політики, про аполітичність та антиполітичність його, в инших місцях свого твору Ляґардель уділяє багато уваги політичним справам синдикалізму, говорячи про екстра-парламентаризм та постійно граючи з ідеєю революції, яка в нього є також і політичною акцією синдикалізму. Ведучи боротьбу проти політики, держави, а особливо проти політичної демократії, провідник синдикалізму вдається врешті в монархізм, нападаючи на одну з головних засад демократії — на рівність що́ він уважає за абстрактну річ. Замість рівности пропонує «реальну диференціяцію». Ця диференціяція, як каже Ляґардель, торкнеться тільки уґруповань, а не окремих людей, і вже з цього тверження логічно «виводить закон про еліту, закон про вибранців в соціяльній еволюції. А це фактично по суті й приводить до нутрішнього ладу, опертого в керуванні на спритніших, результатом чого неминуче буває порядок соціяльного аристократизму.
