Чи не має вона права заглянути в хати польскоі шляхти и розвідати, що там за люде? що там за идеали снуються в шляхецких головах? Чи там наші щирі прихильники, чи лихі вороги?
И знов ми бачимо, що украінский націоналізм и тут социяльний, бо він має на думці боронити украінску жизнь од того, що хоче іі перевернути зовсім до гори на свою користь. Та ще до того ми маємо діло з польским ретроґрадним націоналізмом, з польско-катковским духом, таким шкодливим, як и великоруский ретроґрадний націоналізм.
Те саме треба сказати й про Мадярів, хоч іх ще й не зачіпала украінска література, бо у писателів угорскоі Руси ще й доси забиті памороки то Мадярами, то великорускими катковцями. Але прийде час и для угорскоі Руси.
Так то нас обгортують, до нас лізуть у хату чужі націонали, з своіми репрессивними и ретроґрадними тенденциями, а на Украіні Украінці нарікають на украінску літературу за єі націоналізм. Космополітизм дуже добра річ для великих наций, бо він дає ім ще більшу силу; тим то вони так репетують против націоналізма, як недавно навіть „Вѣстникъ Европы“. Добре ёму говорити, коли він безпечний в своій національности, а другий конець літературного великоруского ланцюга без сорома бє націоналізм инчих народів, по чому влучає, и сам „Вѣстникъ Европы“, без сорома казка, вже говорить про „походъ въ Индію“… щоб заберати нові землі мабуть для гуманного космополітизма. Наша украінска література повинна зачепити націоналізм, але тілько против тих народів, що ми згадували, бо наш націоналізм звязується з свободою. Ми не бажаємо, щоб украінска література тілько крутилася на тому одному колесі. Правда, нам добрі сусіди задали тілько зайву роботу, та щож маємо робити, коли так сталося! Але при тому ми бажаємо, щоб украінска література, не кидаючи націоналізма, широко розвивала европейскі світові ліберальні идеі, беручи іх прямо з европейского жерела, а не перехоплюючи іх з дясятих рук. Про гісторичний украінский націоналізм ми не маємо на думці тепер говорити.
Чотирнацять літ вже минуло від смерти найбільшого поета-кобзаря Украіни: що року майже відправляють ся єму святочно поминки у Львові, також у Відни, у Петербурзі и по инших містах; багато відчитів було читаних, багато бесід про нёго сказаних — та що з того? Що знали-смо про Шевченка в рік по єго смерти, те знаємо и в 14 літ! Доброго повного виданя самих поетичних творів єго ще й тепер нема; ті, що є, суть нераз перекручені або незрозумілі, бо недостає коментаря, котрий єдино міг би іх пояснити — докладноі біоґрафіі поета. Та, як так дальше піде, то й не буде. Близші знакомі Шевченка вже не молоді літами: як не роскажуть нам скоро всёго вірно и докладно, що знають про нёго, то се піде з ними у гріб — и перший поет-кобзар Украіни буде якоюсь на пів митичною особою для наших потомків.
