Максима Залізняка. Учора в Ведмедівці я бачив ёго підпис на шибениці: „Лях жид и собака — все віра однака“. А міні письменний нехай напише: „Піп, жид и собака…“
Читаючи кобзарські думи про Хмельнищину вбачаємо, що украінський козак и мужик віддячував за своі обиди, наче більш из самого себе, ніж з ворогів, насміхаючись. Він своєю силою не вихвалявся и згадував про своі минущі досади без гіркоти. Лютував над шляхтою й жидами-рандарями шуткуючи, наче пожежа, вішаньє, втоплюваньє и катуваньє були тількі жартами. Наші козацькі Гомери, співаючи про різанину ляхів, викликають раз-пораз регіт у слухачів, наче малюють перед ними що кумедне; а самі понуро нахиляють задумане обличьє над кобзою, перемовчуючи хвилину, докіль слухачі пересміються, та подзвонюючи в мідяні струни так смутно, наче на похороні. Страшний той регіт и страшний той упокій кобзарський, а голосіньє під кобзу проймає душу якимся сердитим віщуваньєм будущини. Наслухавсь, мабуть, добре кобзарів ще замолоду незнаний иллюстратор гайдамащини. Девятий кунштик его малює знов двох відомстителів за своіх жінок, Омелька и Мирона. Попавсь iм у лабети той жид-рандарь, що мусив Омелько вважати ёго за свого пана; попавсь и сам пан-ласота. Жида повісили вони на дубі; під дубом розгнітили огнище и, роздігши пана, увязали ему позад спини руки до жердки, та й присмалюють помалу проти поломья. Дика се сцена; ще більше дикости в гайдамацькій розмові.
Омелько. Держи бо, батьку отамане, трохи дальш од поломья, щоб не пригорів пуп, ато мало сала витече.
Мирон. Треба було взяти в шинкарки Пазьки ночви: шкода, добрий смалець из панського черева. Здався б жидам на шабашкові свічки.
Омелько. Бач, як репетує черевань! А як я плакав, щоб не брали жінки в покоі, дак ще батогами звелів прогнати.
Мирон. Дак ти, кажеш, и вбив зараз его вельможну господиню?
Омелько. Тiлькi раз теє, та й докінчав ид бісовій матері. А шкода: нехай би подивилась на свого пузана тепер.
Мирон. А жида аж досі милував?
