мні ченці в молитвах своіх озирають. Дак годиться ж то нам споглядати одним оком на силу, а другим на неміць або на хиби нашоi стaрoсвiщини. Сила іі в результатах, а хиба, чи неміць, у тому сліпому завзятьi, котре загороджувало дорогу социяльному прогрессові. Недавно ще старосвіцька емоквенция вчила нас тількі хвалити античніх героів, а великий поет нашого часу, похваляючи іх незгірш од инших, мовляв правду, що коли б вони ожили, дак перш усёго нас би повбивали. Троха чи не так би було й тоді, як би народня украінська муза викликала з того свiтy нaших лицарів-невмирак, почавши від братів Струсів та й кінчаючи останнiм сiчовим гетьманом Калнишенком.
До такого погляду на старовину не зараз доходить той, кому в школі не велено й згадувати про запорозьких розбишак, як-то іх аж надто вже густо титуловано. Невoля школи, неволя цензури, невoля громадського погляду або й администрациі самоі, робить, що й розсудлива на все инше голова заходить у такі хмари, наче іі ще не витверезило ціле столітьє від того хмелю, що туманив найрозумніщі голови од дніпрового Низу та аж до Висли. Ну, та не можна сказати, щоб той хміль бував бeз про будку. Горе тількі, що инші аж надто вже повитвережувались. З одного краю кидались ентузиясти правди до другого, та й зникали в нікчемності, мов потушена искра. От же були між гарячими людьми й такі, що, мов той Байрон, клали житьє за народню справу тих лицарюг, котрі зараз би іх обдерли й повбивали, коли б устали на іх поклики з своіх уславлених могил. Нічого вони не жалували, ні на що не озирались, вияснюючи старовину або визбіруючи проміж тверезими правнуками пяних прадідів по зернятку давнє могуще слово; а при тому посміювались из старосвіцьких дурощів и боліли серцем за ту нелюдську жорстокість, котра вигублювала городи й села, засіваючи в будущині саму темноту. Не про тих се нагадую, котрі знані своіми словесними творами в письменній громаді. Ні, між людьми мовчязними бували в нас такі, що дорозумовувались до діла и часом брались за піро, щоб виявити погляд свій; та, вважаючи, яким оком задивилась невеличка громада украінських письменників на старовину, дбали тількі про своіх семян. Для них вони де-що собі пописали замість ніби жартів из козащини. Воно таки й було жартами, та в тому писаньі просвічує инде погляд и поважний.
Уваги сі прописав я з того случаю, що недавно знайдено в одного хуторянина та й прислано до мене рукописну книжку.
