motantium id, quod canitur, exprimentes, у тих героiчнiх піснях, quae dumas russi vocant, як-то подали нам латинщиною невважні на рущину латинські учні, наші предки. Та ж сама правда проявила себе и в жорстоких кобзарських думах, що заповідували лядську кров у полі з жовтим піском мішати. Загадувала вона козакам руський отченаш читати, віри християнської y поругу вічні часи не подавати, не знаючи розуму Господнёі молитви, а ще менше знаючи, на чому стоіть віра християнська, и чим вона в поругу подається. Темними ходами доходить кожен социяльний организм до зросту. Не тими очима позиратиме потомок наш на народні справи, якими позирали наші предки, и сама правда, котру ми поспіль з кривдою не раз одним спасенним имям величаємо, ще, може, в семи горнах тямущими людьми, як те срібло, переплавиться. Абсолютного присуду вже й за нашого часу универсальний позитивизм боронить нам у науці. Результат навчатиме нас историі білш, ніж відособлені факти. Затим и мусимо ходити сторожко коло своіх принципів, не козакуючи в словесності, як наші предки козакували в міждонародніх, церковних и социяльних справах.
Украінські принципи, ся рущина, визвана до житья на світі запеклою пoльщиною и завзятою на німецький лад московщиною, пішли в-гору з сорокових років нашого столітья и за тридцять літ роспростерли свій уплив на руський розум до значнёго вже ступня. Нехай глузують з них одні письменники, нехай іх зневажають другі: нехай инші знов підіймають над усяку міру в-гору. Ми тількі знаєм, що коли вони постали, то й мусять на щось стояти, и нема тiєi сили на світі, котра б сказала ім всемогуще слово: aминь, зникни, не будь! Знаючи ж добре, що й найменшоі травинки не зможе ніяка власть викоренити, щоб не було іі на землі, піклуймося про одно те, як би нам осягти дивну и неспо дівану прояву з усіх боків. Є свій розум ба и в тому, що ляхи не знають міри в вихвалянью своєi старовини и своіх словесних творів; та білш розуму в критицизмі, котрий и святі ноги, на малёвані на воздусі, ставляє на ту землю, що по ній ми самі ходимо, а високі помисли героів старосвіщини єднає з убогими побудками голодного, злиденного, або завзятого и божевільного чоловіка, яких повно по наших дворах, торгах и дорогах. То не довго йшли б ми дорогою самоі хвали без упину: дійшли б ми хутко до такого ступня, з котрого нікуди білш, як на само вже небо, ступити. По землі ходитинем розумом довше, та й небо нашого духу просторніще від того, котре малярі малюють, а те
