тиждневі цілому, а коли наймають ёго до роботи, то не допитується такъ о плату, якъ о теє, кілько рази на день дістане горілки. Не найшовъ я такихъ сумнихъ околичностей у західній Галичині; тутъ люде роботящі, промислові, сумирнійші, бо мають шкілки добрі, просвічаються пильнимъ читаннємъ пожиточнихъ книжокъ, та й відтакъ проживають собі у тихому гаразді. Давъ би Господь, щоби и въ другихъ сторонахъ Руси настали лучші часи, бо на ніщо зведеться нещасливий темний народъ. Хати селянські въ околиці Динова ставляться зъ відземківъ яличнихъ и не побілюються зъверхи. По-найбільше суть у західній стороні Синіцького околу мішані жителі — Русини и Поляки, и за-рівно говорять по руськи и по польски.
Зъ-підъ Динова пустився я до Сянока. Дорога веде зворами кремінистими и лісами то сосновими, то яличними. Любовався я тою височенною простісінькою деревиною. Самітні сі гірські дороги; село далеко одно відъ другого, де-коли тілько чути гомінъ рубання гонтярівъ. Почву землі становить червонява глина, и десь ажъ коло села Юровець стрічаються рівні чорноземні обшари, черезъ котрі перерізується дуже багато потоківъ.
У Сяноці забавивъ я довше. Місто се лежить надъ Сяномъ на просторімъ горбі. Знати ще вали и окопи великі відъ північно-всхіднёі сторони. У старосвіцькімъ замку єсть теперъ урядъ окільний поміщений. Памятний є Сянікъ уродженнємъ Григория зъ Сянока (р. 1426), учителя Владислава Варненьчика и потімъ архиєпископа Львівського. Вже відъ Лиського сплавляють Сяномъ дерево; керманичи беруть часто ще камінь великий на тратви и довозять ажъ до Ярославля, де ёго на гроби жидамъ продають. Гадавъ я присісти зъ керманичами на тратві и доіхати такъ до Перемишля; однако відрадили мині досвідні люде пускатися на непевне живило, розсказуючи, якъ часто керманичи напившись необережно тратвами кермують и до скалъ розбивають. Слухаючи сеі ради, понехавъ я мій замислъ и надію на приємности такоі козирноі дороги, та й пустився дальше на всхідъ къ Добромилю.
Добромиль лежить 6 миль відъ Сянока, въ дуже хорошій околиці. Коло міста стоіть на лісистій горі монастирь Василиянський и розвалини варовного замку, гнізда можноі вигаслоі родини Гербуртівъ. Славилося місто се колись ученими людьми и великою друкарнею. Почва землі коло Добромиля и дальше къ Самборові складається понайбілшъ зъ руди желізноі, а по болотнистихъ лукахъ добувається часто „водиця,“ т. є. нафта, котру тамошні люде уживають часомъ до мащення возівъ. Зъ Добромиля поіхавъ я на Хирівъ до Старого-Міста. Лежить воно надъ Дністромъ и веде велику торговлю кожухами и гончарствомъ. Урадовало мене те, що у Старімъ-Місті вся майже торговля є въ рукахъ руськихъ міщанъ, котрі своімъ убраннємъ и любовъю свого обряду додержують памятку колишніхъ лучшихъ взаєминъ. У Самбірськімъ бесідують жителі чисто по руськи, зъ добримъ наголосомъ. Мило було мині бесідувати зъ міщанами Старо-Міськими, котрі, буваючи въ орудкахъ торговельнихъ по далекихъ сторонахъ, багато занимательного уміли розповідати.
Звернуло вже було зъ полудня, якъ я виіздивъ зъ Старого-Міста. Сонце розсвітило сині, мріючі гори у далекій далечині. Якась велична романтичність зачарувала мене и тягнула невгомонно пізнати ту нову для мене и тяємничу природу у горахъ. Свіжий, ароматичний воздухъ, здавалося, пільживъ моімъ грудямъ, и я не всидівъ на возі; далеко милійше було мені пішки мандрувати. Переконався я, що, аби пізнати край и цілу природу, найлучше пуститися въ дорогу пішки, а особливо коли хочемо звідати гори. До тихъ краснихъ образівъ природи, котрі мене зо всіхъ сторінъ окружали, прийшли ще и згадки романтичноі старини. Переіздивъ я черезъ селище „Спасъ“, де на горі у самоті лісистій стоявъ ще тамтого століття монастирь Василиянський, у котрімъ часто пересиджувавъ князь Левъ Даниловичъ зъ своєю удалою дружиною. Стрімке скалисько свідчить о якімсь давнімъ будинку. Теперъ мудерно збудовані купелі ваблять до себе и здорового тіломъ, а скочні чардаші музикантівъ-циганівъ здаються будити німі, дремучі вершки гіръ… У селі Лужку ставъ я вже вечеромъ, але таки побігъ ще до Дністра викупатися и пустився потімъ на поблизькі гори, щоби лучше розглянутися на світъ той чудний. Смеречина, и зілля, и яловець видавали сильну воню, майже паморочили, а бистрий Дністеръ шумівъ и шумівъ не вгаваючи, якъ би хотівъ вколисати цілу природу до спочинку. Двохъ пастушківъ розложило на самімъ вершку гори вогонь, а я мимо волі пригадавъ собі сторожні вогні Швайцариі середновічноі, та й подумавъ, що верховина наша стане намъ и за ославлену Швайцарию. Переночувавши у Лужку, загадавъ я вертати зъ моєі дороги. Жаль мині було такъ скоро покидати сі хороші околиці, але я обіцявъ собі ще колись поіхати нарокомъ у гори и лучше приглянутися всімъ творамъ и чудесамъ такъ багатоі и величноі природи.
И. Соколикъ.
