юся, щоби неприязна сторона важкихъ слівъ, виреченихъ однимъ глибоко-розсудливимъ державнимъ мужемъ, не осущилася на народі руськімъ: „Нехай ніхто не забуває на те, що народність и язикъ суть річи самі про себе безъ вартости, яко форми чоловічихъ чувствъ и мислей, благодатні тогді, коли служать до того, щоби людей дільнійшими, лучшими и мудрійшими зробити, а гідні проклону, коли іхъ надуживається, щоби духове життє умертвляти, поєми запутувати, ненависть и ворогованнє засівати.“
Нехай будуть чесні читателі вибачливі отсимъ моімъ — скаже може хто — сюди неналежним речамъ, бо щербата доля руського народу роздирає серце моє, а у мене така вдача, що — що въ серці, те й на язиці. Вертаю-жъ до властивоі річи. Народъ простий західнёі Руси, якъ вже сказано, не має тоі характеристичноі вдачи осереднёі Руси такъ що-до тіла, якъ ще примітнійше що-до духа. У пісні не є вінъ такъ багатий, якъ Украінці або всхідні Галичане, а й бесіда ёго не єсть такъ закрашена и оживлена поетичними образами. Тутъ додамъ ще мій особливий досвідъ. Неразъ у зайвий часъ я прочитувавъ моімъ Опілськимъ краянамъ поезиі Шевченка; переняли вони твори кобзареві душею, серцемъ и памяттю такъ скоро, якъ теплий резсадникъ зазеленіється по здоровімъ зерні розсади; коли-жъ я у Перемиськімъ або у Сяніцькімъ те саме прочитувавъ, не мігъ втішатися рівно утішнимъ появомъ. Такъ-то у всхідній Русі лежить ядро и снага рущини; жаль тільки, що лихі незгодини не проходять и не проходять…
Дальша моя дорога випала противъ току Сяну. Ріка ся плине відъ жерелъ своіхъ зъ-разу на північний західъ ажъ до місточка Динова, відтакъ къ всходові, а коло села Медики звертається зновъ на північъ. Медика лежить дві милі понизше Перемишля; має се село красну палату зъ коштовними зборами книжокъ, образівъ и медалівъ и прекрасний городъ зъ обширними розсадниками підъ шкломъ, у котрихъ більше якъ 6000 родівъ заграничнихъ рослинъ плекають. Стараннємъ дідича Медики є тамъ заложена взорова школа для огородниківъ.
Зъ Перемишля пустився я „Угорськимъ“ трактомъ у Сяніцьке. Найбільшу часть Сяніцького околу займають Карпати, проте понайбільшъ суть грунта скалисті, багаті у ліси соснові и яличні. Перебравшися горбоватою дорогою черезъ місточка Кривче и Бабиці и гору Магуру, ставъ я у м. Дубецькімъ.
(Конець буде.)
Дальше придивляється авторъ близше Галицькому язикові литературному и подибує чотире головні роди ёго, заразомъ подає образці кождого зъ тихъ родівъ. Наводить упередъ образці прози Галицькоі, котру ділить зновъ на два підъ-роди: перше, якою пишуть більше духовні лиця, а відтакъ язикъ світський, якимъ пишуть Галицькі публицисти. При образцяхъ сихъ двохъ родівъ прози воскликує авторъ: „Дивно-жъ, що Поляки ні за що не хотять признати такого язика самостійнимъ?!“ Тутъ робить авторъ ще увагу, що коли-бъ Русини вели свій спіръ зъ Поляками не о литературний язикъ, а о народній, то скорше би дійшли до кінця. „Цікава при тімъ річъ,“ — повідає, — „що недавно Галицька часопись „Боянъ,“ перепечатавши одну вийшовшу въ Москві брошуру, виразилася такъ: „„Язикъ, которимъ говорить и пише Русь закордонська, ніщо инше, якъ нашъ письменний Галицько-руський.““ (!?)
Відтакъ наводить авторъ образці двохъ родівъ стихотворного язика: перший для предметів високихъ и потому підходячий идъ церковному, хотя, розуміється, на малоруській основі (мішанина Ломоносовського зъ малоруськимъ); другий для предметівъ менше високихъ, представляючий мішанину Карамзинського зъ малоруськимъ и польскимъ. Опісля повідає: Четвертий родъ язика видимо въ тихъ плодахъ Галицькоі литератури, которі призначені впростъ для народа. Вони писані язикомъ, якимъ говорить народъ въ Галичині. Такъ пишеться Додатокъ до „Слова“ для громадъ.“ Навівши зновъ образець такого язика, повідає дальше: „Зъ всіхъ сихъ образцівъ слідно, що у Галицькихъ писателівъ немає сталого и однообразного литературного язика, що іхъ язикъ ріжний, такъ якъ ріжні іхъ привички и образці, які мають передъ очима. Дітьми говорять вони по селам по малоруськи, въ городахъ по польски; духовне образованнє получають по церковно-славянськи и по латинськи; въ науці и политиці мають діло зъ язикомъ німецькимъ и польскимъ. Въ крузі поезиі імъ найблизша литература Ломоносовсько-Карамзинського периода. Потому-то духовні твори Галицькихъ писателівъ відличаються церковно-славянщиною, публицистика и учені письма полонизмами, латинизмами и германизмами, світська поезия ломоносовщиною и карамзинщиною, а идъ всёму тому підмішуютъ слова малоруські и польскі. Додати ще треба, що одні и ті самі лиця пишутъ н. пр. стихи язи-
