моніли чвари, перекипіло пусте, величайне чванство, — й теперъ мирно тутъ ходить плугатирь за плугомъ; ніхто не займе ёго худоби зъ пашнихъ ярівъ, ніхто не прожене зъ-по надъ него співучого жайворонка. На Сяну чути веселі пісні керманичівъ…
Відъ замку пішовъ я красними проходами до жерела, такъ-званого „цюрка.“ Полицей міський подає тутъ кождому, хто хоче пити, шклянку дуже здоровоі води. Жерело се находиться въ камінній печері, а у дальшімъ потоці звели ёго на невеличку фонтанну, котра може робитъ ускорбу природній романтичності тоі затиши. Надъ тою фонтаною взноситься гора дуже висока, на котрій стоять три хрести.
Спочивши трохи на сій горі, я вернувся до міста. Передмістє по-підъ замкові горби зветься Підзамче. На другімъ передміттю, такъ-званімъ Підгіррю стоіть престольна церковъ, перемінена зъ Кармелицького костела. Вона збудована въ готицькімъ стилю и відличається красними приздобами зъ гипсовоі маси и мудерно виробленою проповідницею въ виді корабля. По правій руці є два пропамятні написи на мармуровихъ плитах, вставленихъ у зводові филяри: одинъ св. п. крилошанинові Іоанну Лавровському, основателеві библиотеки архикатедральноі, багатоі у старі, рідкі грамоти и книги, понайбільшъ дотикаючі историі церковноі, — другий св. п. епископу Іоанну Снігурському, котрий своіми великими ділами епоху зробивъ у розвиттю народнёго руського життя и порученоі собі церкви. Іоаннъ Снігурський, незабутний сей мужъ, невсипущо старався о добре и піднесеннє руськоі родини; щаслива Перемиська диецезия, що могла записати у картини своєі историі рівно славного наслідника Іоаннового — св. п. Григория Яхимовича. Побічъ церкви заложивъ Іоаннъ незабутний школу для учителівъ народніхъ и дяківъ. Такожъ придбаннє друкарні руського Собору крилошанъ єстъ ёго діломъ. Понизше церкви стоіть будинокъ низшихъ и середніхъ шкілъ и помешканнє владики разомъ зъ консисториєю. Частъ тая міста зветься „Владиче,“ бо належала вона колись до иміння владичого. Старого муру останки у сій части міста свідчатъ о колишнімъ обварованню Перемишля. Друга руська церковъ новопоставлена єсть на передмістю „Вільче.“ Зъ латинськихъ костелівъ замітна є катедра за-про красні малюнки и дві хоругви зъ XI. віку, підъ которими у сихъ сторонахъ неразъ боролися Русини зъ ворогами.
Вежа въ полудневій части міста мала служити за початокъ до поставлення другоі міськоі церкви; теперъ суть поміщені у ній ятки, и прибудована до неі міська больниця.
(Дальше буде).
Читали ви, виділи ви коли „С.-Петербургські Відомости“? То-жъ то вамъ газета! Принісъ до мене недавно одинъ знакомий нашъ „Великороссъ“ на показъ, що то „вони“ за газети мають. И справді зъ роду не видавъ я такоі; вінъ же повідає, що за кордономъ всі такі. Не одна газдиня у Львові рада-бъ хоть таку мати грядочку, то не видавала би стілько на петрушку черезъ рікъ. Зъ вісімъ разівъ змістився би на ній „Боянъ“ або и „Правда“ — така завбільшки. До того виходить ще въ „ежедневномъ изданіи“! Подумавъ я — не дармо звуться Великороссами ті, що такі мають журнали великі. Але, думаю, не въ тімъ діло, що велика; бо то повідаютъ десъ —„великий дубъ, та дуплавий, порохнею напханий.“ Отже-жъ ставъ я іі переглядати. Дивлюсь найупершъ на третю сторону, звичайно за новинами; але подибую замість новинокъ великий рядъ телеграмівъ изъ всіхъ сторонъ світа та й оповістки театральні изъ шістёхъ театрівъ Петербургськихъ. Шість театрівъ! шість — а у насъ народолюбці одному не дали остоятися; одинъ, що ёго народъ поставивъ и удержувавъ та й дальше удержовавъ би, — й сей загирили. Мабуть лишній імъ по-при німецькімъ, польскімъ та й — тамтихъ шістёхъ. Але дарма! таки вони народолюбці — собі! Дальше дивлюсь за дописями — та ні однісенькоі не подибую ні „зъ Ужгорода,“ ні „зъ-надъ руського озера,“ ні хотьби таки „зъ Холма,“ а все тільки „извлеченія зъ журналовъ,“ то зъ Ню-Йорку, то зъ Астрахани, то зъ Лондону и всіхъ сторонъ нового и старого світа. Вертаюсь накінець до першоі сторони, ажъ тутъ и находжу „обозрѣніе,“ тілько не „политическое,“ а „общее.“ Перечитавши дещо зъ того „обозрѣнія,“ попавъ и въ задуму, що тоді й сказати, які ріжнородні мислі перебивалися тоді въ моій голові, одно тільки, що невеселиі. Далі хотівъ я вже кинути сю паніряну плахту на бікъ зъ сею хоть на послідокъ веселою думкою, що отто буде чимъ прикрити стілъ одъ пороху; ажъ тутъ ось и встромилось око моє на загаловку фелєтону: „Съ Галицкой границы.“ Звісно, за фелєтонъ було мині зразу байдуже; але теперъ взявся я читати ёго живо, живіще може, якъ дехто читає „рѣчъ отца И. И. при открытіи прогимназіи въ И.“ И чи увірите, що, перечитавши сплеснувъ я въ руки и бувъ би підскочивъ зъ радости хоть на аршинъ, коли-бъ такъ не за тяжке моє тіло, та не за низька стеля въ моій хаті. Отже-жъ нагадавсь инакше и замістъ сёго порішивсь дати до прилюдноі відомости, що читавъ;
