номъ и починалась панська левада — черезь воррє перелізти, заразъ и въ леваду.
Полю та співаю. Бачу — щось ходить по леваді; мені оддалікъ показалось, неначе окономъ: того я кілька разівъ бачила, такъ я й не придивляюсь гараздъ. Зновъ похилилась та й полю; не вгадала, якъ воно икъ самому тину підійшло та на воррєчку й сіло. Я співаю та й не бачу, що вінъ позаду сидить, а далі и озирнулась: хтось незнаёмий, паничъ; мені якось соромно стало, я нахилилась зновъ, та вже годі співати.
Вінъ и озвавсь; у мене ажъ у серці похолонуло.
— Чому се ти не співаєшъ? — питає; — мене злякалась? Ти гарно співаєшъ; співай, я слухатиму.
Я мовчу та дріжу, сама не знаю, чого.
— Ось яка лиха! — каже вінъ; — не хоче до мене слова промовити! Хиба въ тебе язика нема?
Де й страхь мій дівся. — Ні, — кажу, — язикъ є, та що-жъ я вамъ казатиму?
— А скажи-жъ, чия ти?
— Батькова та матчина, — кажу та думаю, чого се вінъ до мене присіпався, чи не одвязне якъ такъ одкажу.
— Батька й матерь якь небудь же звали? — каже вінь.
— Батько, — кажу, — бувъ Яківъ, а мати Параска. (Збрехала: батька Левкомъ, а матерь Марусею звали.)
— Тебе-жъ якъ зовуть? — питає вінъ та неначе всміхається.
Ось, думаю, нахаба… — Солоха, — кажу.
— Де-жъ ти живешъ?
Бачу, що не дурно вінъ питає про всячину та й дивиться на мене якось незвичайне.
— Далеко, на самому краі, відси не видно, — одказала я та знялась и пішла, не озираючись. Вінъ щось ще гукавъ, та я не чула.
Питаю у вечорі Шевчиху, що се за панъ такий по леваді похожавъ.
— Се, — каже, — нашъ паничъ; вінъ десь служить, такъ до дому одпустили.
Минуло день десять: я й про панича й про наші баляки забула. А вінъ не забувъ! мабуть я ёму міцно підъ мислі підпала.
(Дальше буде).
Про Угорську збічъ Бескидівъ мало що більше сказатися дасть. О самімъ граничнімъ, спільнімъ хребті вже говорилося въ попереднімъ. Сказано тежъ було, що, якъ по Галицькій стороні, такъ само и по Угорській попри головний хребетъ рівнолежно тягнуться бічні пасма, и такоі самоі вони висоти. Такъ само вони, чимъ дальше на полудневий східъ, високостю підносяться, а найвисше піднеслися въ Мармороській столиці, противъ Галицькихъ найвисшихъ гіръ.
Підгірря властивого, такого просторного, якъ на північній стороні Бескидівъ, на полудневій нема. Тутъ бо, якъ вже казалося, гори хутше и стрімкійше спадають въ рівнини, не терассами, якъ по Галицькімъ боці. Тому тутъ межи рівниною а горами такоі перехідноі части, яку становить у насъ Підгіррє, майже зовсімъ нема. Те, що тамъ Підгіррємъ зоветься, задержує цілкомъ ще гірський характеръ; именно не въ Мармороській столиці, ажъ по полудневу границю руського населення, гори тримаються високо, а ріки течуть тілько вузькими поперечними провалами. Такимъ проваломъ тече Біла-Тиса, якъ и іі приріки ажъ по м. Хустъ.
Межи ріками Латорицею и Борсовою прилягає до Бескидівъ гірське пасмо иншоі — вульканичноі формациі, хребтомъ на 1200' високимъ. Про діланнє вульканичнихъ силъ въ сімъ пасмі свідчить (окрімъ геогностичноі складні) такожъ и кратеръ, названий тутъ Морськимъ-Окомъ, а повний каміння, яке викидають звичайно вулькани. Назвисько сихъ гіръ „Вигорлетъ“[1] уважається такожъ за доказъ іхъ вульканичноі природи; воно має ніби значити тілько, що „вигоріли.“ Найнизший верхъ сихъ гіръ, Варло, досягає 3348'.
Рослинность на Угорській збочи Бескидівъ то та сама, що й на Галицькій, тілько-жъ границі висоти, въ котрі сягають поодинокі ростини, тутъ все о кілька стіпъ низше лежать.
Сольнихъ покладівъ Угорська збічъ тежъ має багато, особливо въ столиці Мармороській. Зъ поміжъ жерелъ минеральнихъ Бардиівське найзначнійше.
- ↑ Такъ пишуть німецькі географи. Слово се очевидне зопсоване, бо гори ті цілі въ руськімъ краю, отже и имя іхъ, здається, руське: — а що таке се „Вигорлетъ“?
