ною, що це розводятъ у тій стороні хорошоі садовини.
Но часъ уже рушити въ дорогу, щоби виповнити прописаний оглавъ, а вже на чужині найду спосібностъ и надъ Опіллємъ близші етнографичні помічення зробити.
Дорога моя випала на західъ, на Львівъ. Зъ-підъ Зборова пустився я селами до Золочева, пробираючися зъ опільськоі сторони. И справді вже идъ Золочеву прибирає земля й люде инший характеръ. Почву творитъ вапнякъ грубший пісковатий и біла глина (крийда), а дальше маргель крийдовий. За селомъ Ивачевомъ зачинаються уже лісні сторони: на всхідъ тягнеться лісъ буковий, а къ заходу, де менше дородна земля, грабовий. Горби чимъ-разъ висші стрічаються; належать вони до пасма гіръ Вороняківъ, а межи ними замітний одинъ горбъ високий, котрий не порісъ лісомъ и відай проте називається Голицею. Типъ жителівъ тамошніхъ розличається такъ що-до статі, якъ и до убрання відъ Опіллянъ. Бракъ відповідного обшару орного поля и плодовитости примушує іхъ до глядання заробку рукоділлємъ колодійськимъ и сокирничимъ або до виходу на жнива въ опільські и подільські сторони, де стають на заробокъ, такъ-званий „вогулъ.“ Часъ вогулу зачинається відъ св. Иллі (20. Липця) и треває ажъ до зрібку поля, до Покрови (1. Жовтня). Хлопъ-вогульникъ дістає за той часъ 5–6 кіпъ збіжжя и півтора ренського на чоботи й стравунокъ. Жінка-вогульниця бере збіжжя тілько 3 копи вогульщини.
На північній збочі Вороняківъ лежить місто окілне Золочівъ. Відличається воно охайностю и красними проходами. Побічъ міста на горбі є варовний замокъ, поставлений за короля Собіського воєнними плінинками турецькими та татарськими. Підъ нимъ тягнуться далеко підземні лёхи. Зъ Золочева пустився я приватною дорогою — къ заходові — до Львова. Перше село на тій дорозі є Княже. Тутъ уродився (р. 1811) святоі памяти нашъ перший галицький поетъ — сердешний Маркиянъ Шашкевичъ. Звільна казавъ я поганяти коні, щоби лучше надивитися на ті сторони, котрі въ-перше привитали великого поета. Повернувъ я гадками на часи життя ёго та на теперішностъ: жалісні, тужливі чувства стиснули серце моє. Маркиянъ бувъ єдинимъ правдивимъ Русиномъ. Вінъ розбудивъ духъ народній руський межи своіми галицькими родимцями, вінъ показавв стежку, которою ступати належить, щоби принести щастє руській родині. Ёго ціль, ёго радо була чесна й права; а кілько-то правдивоі поезиі, кілько віри, любви та величнихъ мислей сияє з тихъ немногихъ плодівъ ёго творчого духа! Передвчасна смерть видерла нам провідника. А товариші ёго чи остоялися на указаній дорозі? Чи витревали вони въ щирости для родини? Жаль, жаль за тобою, Маркияне!
Одна лишъ гадка була въ серці твоімъ,
Гадка, якую міжъ мира товпами
Ангелъ завіта яснимъ криломъ своімъ
Въ груди молодця заледве віками
Роздує и въ жизнь и въ силу;
Гадка блаженна, небесная, свята.
Зірочка світа, чести, долі, миру,
На землі руській, де темна затрата
Дітий останки, и прадідну віру,
И мову губила милу.
(Устияновичъ).
За Княжемъ простирається велика рівнина, котра на полудне притикає до пасма Вороняківъ, попідъ котрі йде цісарський гостинець. У тімъ пасмі є замітна гора пирамидальноі форми, котру називають „Виноградъ.“ Відай родила вона колись вино, а ще замітнійша вона тимъ, що часто находять на ній глиняні попільниці зъ вуглями й останками людськихъ костей; догадуватися можна зъ того, що гора ся служила въ далекій старосвітчині за місце для якогось цвинтару. Належить вона до села Новосілцівъ.
Ще передъ вечеромъ доіхавъ я до села Балучина; примітне воно порядними хатами й тимъ, що у кождого господаря на подвіррі є криниця зъ журавлемъ. Пригадавъ я собі при тім на швабські селища, котрі своімъ ладомъ справді за взіръ нашимъ людямъ служити повинні.
На нічъ заіхавъ я до місточка Глинянъ, колишнёі резиденциі старостівъ польскихъ. На нічлягу пізнався я зъ одним попомъ, вертаючимъ зі Львова; звідувався я за новини Львівські, ставъ говорити про загальні народні наші взаємини, питавъ про тутешні сторони. Довідався я, що вінъ зъ недалека, однакъ не учувъ я жадноі звістки, котра би заспокоіла моі висші бажання, а хиба те, що коло Глинянъ хміль удається, и що власне мій новий знакомий іздивъ ді Львова добивати торгу за тілько а тілько сотнарівъ хмелю. За народні школи, за литературу не було що тъ нимъ говорити; реальностъ, чи властиво материяльностъ тілько могла ёго заняти, и я, слухаючи ёго практичні господарські правила и досвіди, потішавъ себе надією, що скоро тілько добъється Русь наша до добробиту материяльного, радо тогді прийметься за виобразованнє духа и все те, що занедбала, скоренько заладнає. Однакъ чи спосібна, чи можлива є така дорога до піднесення темного, бідного нашого люду? Задумувався я надъ сим питаннємъ, зітхавъ не разъ, не два, та й въ конець, здавши себе й всі моєму серцю дорогі идеі и зусилля на промислъ Божий, заснувъ поволи.
(Дальше буде).
