— Я сам з кремянецького повіту.
— А давно ви тут?
— Вже давненько. З того часу, як почалась війна.
— Щож ви втікали, чи що?
— Егеж…
В той час молодичка поставила на стіл миску гарячих вареників з сиром; чарка знов закружляла. Броневик пив чарку за чаркою і хитро підморгував до мене:
— Бачите, як я поживаю собі! Навіть молодичку маю! Гарна вона, правда?
— Чудова! — згоджувався я. — Як-же ви її привабили до себе?..
— Хе-хе-хе!.. — сміявся він. — Тут недалечко я ще й другу коханку маю. Та навіть ліпша цеї. Та ще дівчина, а ця вже молодиця… Чоловіка її десь на війні вбили…
— А скажіть мені, через що ви так не любите Жидів? спитався я його.
Він тільки рукою махнув і, повернуршись до своїх товаришів, гукнув:
— А тепер музику! Погуляємо ще! Ого-го-го!..
Мій провожатий-дядько, в білих штанах і сорочці, зірвався з місця як сполоханий гусак і, діставши зза великого деревляного образа тамбовську гармонію, вискочив на середину хати.
— Грай! — крикнув Броневик.
Дядько троха поклацав клявішами й „зашкварив“ гопака. Броневик схопив молодичку й скажено закрутився по хаті. Вистукуючи закаблуками, що аж земля гула, він безупинно приспівував одно й те саме: — „Грай музика, бо ти звик!.. Грай музика, бо ти звик!“. Молодичка крутилась як пава. Її високі, пишні груди схвильовано підносили в гору красно вишиту сорочку, а коралеві губки задовольнено й загадково всміхалися.
В той час, як Броневик став гайсати навприсядки, на селі задзвонено „на ґвавт“.
На мить у хаті запанувала тиша і було чутно, як тужно вили дзвони.
— Йдіть та розвідайтесь! — промовив нарешті Броневик до своїх товаришів.
