а він сам себе губить… Звязався з якоюсь учителькою, а вона йому день і ніч товче: „Не бий Жидів, бо й вони люде!“… Щоб ти пропала разом з своїми Жидами!..
— А так, так! — потакували його товариші. — Наш отаман, коли не бабій, так справжній Жид!
— Тихо! — сказав Броневик. — Ось чужий чоловік може подумати, що в нас немає ніякої дисціпліни!.. Давайте, краще, заспіваємо трохи. Заводь, Оксанко!
Молодичка підійшла до самого столу, всміхнулася ніяково, а потім взялася руками за кінчик свого фартуха і сумно-мельодійним голосом затягнула:
„Ой, одна я, одна,
Як билинонька в полі“…
Скрипучі голоси підхопили:
„Та не дав мені Бог,
Ані щастя, ні долі“…
Так чудово почата пісня, однаково, вже на другому куплєті мусіла припинитися. Якось ніяково співав Броневик і не дуже то охоче підтягали його товариші. Сумна й глибока мельодія була надто важка для них. Їх запекле в боротьбі серце потрібувало різкого, короткого, стислого ритму, в такт якого можна булоб ударити кулаком по столу, щоб аж чарки забрязчали.
Припинивши спів, Броневик звернувся до мене:
— Може би ви щось заспівали нам?
Чарка обійшла навколо столу і я почав:
Броневик і його товариші радісно блиснули очима й стали завзято підтягати. Коли скінчили, то Броневик вирік:
— Це товариші, настоящая галичанськая пісня!.. Так всі Галичанці співають…
— Слава Галичанцям!..
— Слава!.. — закричали його товариші.
— А ви звідки самі, що вам так подобаються Галичане? — спитався я Броневика.
