МІЖ „СВОЇМИ“
(Із записної книжки).
Сонце зробилося червоно-крівавим і стало ховатися за опальово-сизі хмари, які нагадували собою хребет казкових гір. В полях було млосно й душно. Пахнуло терпким духом спілого кукілю і чеберцю. В густих, темно-синіх просах підподьомкали перепілки, а між кущами придорожніх будяків стрікотали коники-стрибунці. Я йшов польовою, мягкою, як пухова подушка, доріжкою і не дуже-то поспішався. Було надзвичайно приємно почувати в своїй, стомленій міськими трівогами душі, отой мелянхолійний спокій і утому, що обгортала простори рідних піль. Не хотілося навіть і думати про те, що десь хтось шаліє в боротьбі за кусок насущного і навіжено руйнує спокій знесилених. Не хотілося згадувати за тих, що первородство духа свого проміняли за сочевичну юшку, за задоволення вимог свого ненажерливого шлунку… Життя людське ще чекає свого пророка, який мусить таки прийти колись і високими поривами духа знищити нікчемні жадання черева. Властиво так думаю я, а инші — зовсім инакше…
Не даремнож сучасний поет співає:
„Чорний ворон замисливсь.
Чорний ворон задумавсь. —
Очі виклював Бог зна кому!“…
Я глибоко відчуваю трагічний тон сього „Бог зна кому!“… — иншіж не тільки що не відчувають,
