Дід кинувся гасити світло, а козаки взяли на поготову рушниці. Пройшла хвилина, друга й третя, але на дворі крім звичайної кулеметної стрілянини нічо не було чутно. Знову засвітили світло. Я і дід Семен нахилилися над отаманшою. Куля поцілила в самісеньке ліве око, те синє чудове око, яке так вміло хутко й розумно позирати з під чола й спалювати певними вогниками майбутнього щастя. Праве око непорушним шклянним поглядом дивилося в стелю, наче бачило там щось надзвичайне, страшне й невидане.
Дід Семен плазував навколішки навколо трупа отаманші і голосив:
— Бідна моя донечко! Пані моя кохана, за щож тебе так!…
Брав своїми грубими, незграбними руками її малесенькі ручки з рядами мозолів на долоні і, обливаючись сльозами, цілував їх і цілував.
В кімнату вбіг Шабатурка. Відчинив двері і закричав:
— Наші погнали червоних! Найда командує — і вже отаманом проголо…
Глянув і завмер.
— Боже! Що сталось?! — промовив ледви чутним голосом.
Дід Семен підвів заплакане лице в гору і показав рукою на вікно:
— Бачите? Утік… Убив… Отаманом зробився… Юда… Прод… Собака…
З трупом отаманші на возі, знайомою дорогою поверталися на „старе місце“, до Велико-Половецького лісу. Крім діда Семена, мене і двох вартових козаків, їхав і Шабатурка, який вже ні за що не хотів лишитися там. Ми відступали не останніми, бо за нами залишився Найда і його прибічники, хоч ніхто з нас не знав, чи повернувся він до „старого місця?…“
Коло півночі ми вже були у Великім Половецькім, але не зупиняючись ні на одну хаилину, поїхали просто до того лісу, куди ходили вчора „взнавати настрій“.
Вже під самим лісом нас затримали наші стежі.
